Україна, Білорусь і російська проблема Європи

24 лютого 2022 року я застала у Мінську, столиці Білорусі. Десь над домом, у якому я жила останні 5 років і в якому збиралась залишатись якнайдовше, щоби свідчити згодом цивілізаційну трансформацію білорусів в умовах найбільших репресій останніх 30-ти років, пролітали російські військові борти. Мені згодом знадобився час, аби помирити свої минулі досвіди щодо багатьох активістів, діячів, інтелектуалів – особливо національно орієнтованих – з їхніми проявами особистої слабкості перед новою реальністю. Цивілізаційні трансформації, на мій погляд, тепер продовжують ті білоруси, хто пройшов випробування зміною глобального контексту. І я вважаю, з цими людьми треба співпрацювати, вести діалог і випрацьовувати спільний взаємовигідний наратив.

Переконати Європу зробити неможливе

У Європі досі дуже погано розуміють, чому для вирішення білоруських проблем замало звільнення тисяч політв’язнів, виведення російських військ з території Білорусі чи повалення режиму лукашенка, а для вирішення українських – замало відбудувати Україну, домовитися з росією про припинення вогню чи, навіть, повернути всі окуповані й анексовані території.

Остаточне вирішення і для українців, і для білорусів – це унеможливлення будь-якої російської агресії в регіоні у майбутньому, тобто знищення ресурсу, яким росія нас тероризує століттями.

І це не тільки зброя, але і будь-які впливи з їх боку, очевидні та неочевидні російські наративи, у тому числі на території Європи і світу. Аби Європа в майбутньому зробила те, що сьогодні вважає неможливим, нам необхідно створювати для цього обставини, тлумачити європейцям російську глобальну проблему. Маємо шукати нові аргументи – новими словами, новими людьми, новими підходами – це завдання багатьох наступних років. І ми з білорусами одне для одного є тими аргументами, які підтверджують тяглість російської експансії, агресивність культури та ворожої риторики сучасних так-званих російських лібералів.

Нова білоруська меншість

Те, що нам з білорусами зараз так важко знайти моральний баланс для діалогу – результат не тільки ракет з їх території, але і втрачені за 30 років можливості створення україно-білоруської повістки – наративним посередником між нами залишалася росія чи режим лукашенка, контакти між громадянськими суспільствами були мінімальними.

Є факти, які не зможуть спростувати ракети з території Білорусі: білоруський народ, як і ми, століттями потерпав від імперської російської політики. Вони вижили і зберегли великий спадок емоційної та історичної пам’яті, серед них було чимало борців, революціонерів і гігантів думки, тисячі людей у білоруських в’язницях у нелюдських умовах сьогодні відбувають покарання за політичними мотивами, простіше кажучи, сидять за свою пробілоруську, проукраїнську чи антиросійську позицію.

Вважаю некоректними прирівнювання білорусів і росіян, де перші – очевидні жертви других, хоча з української сучасної оптики різниця не така очевидна. Білоруси часто повторюють, що вони не лукашенко – це може дратувати, бо дуже схоже на російське «винен путін».

Виправдовуючись, росіяни роблять те, що для них органічно і звично: викривлюють реальність і зміщують акценти, білоруси ж насправді мають підстави для цих виправдань, але за ними не можуть відшукати власну суб’єктність.

Війна та факт агресії з білоруської території не всіх білорусів загнала у заперечення і виправдання.

Є ті, хто добре розуміє, де вороги, а де потенційні союзники, ідентифікує агресора не тільки за наявністю зброї, але і ворожого наративу, і свідомо обирає сторону і спосіб власної залученості у воєнних, інформаційних, культурних процесах. Часто ці люди, як ще недавно «національно свідомі» у Білорусі, сьогодні вважаються більшістю скоріше маргіналами. Вони некомфортні, критичні, тобто «занадто радикальні та агресивні» для більшості.

На мій погляд, це ті, хто наступні роки вирішуватиме проблему білоруської безсуб’єктності. І це процес, який нам треба підтримати і взаємовигідно використати.

Самообман Європи

Російські інтереси на Заході лобіюють не тільки деякі політики, але і російські представники культури, журналісти, діячі, які на свою повістку отримують європейське фінансування.

Часто росіян у світі шкодують на рівні з українськими емігрантами – зворотний бік розвитку цивілізації. Європа продовжує вірити у те, що росія може змінитись, і ставить у цьому питанні на російську культуру.

Тим часом російські інтелектуали нам чи не щодня демонструють свою абсолютну нездатність переосмислити власне минуле та тотальну культурну загарбницьку політику, що практично не змінилася з часів імперії.

Захід помилився у російському питанні і дуже важко це переосмислює. І нам, і білорусам треба нагадувати про те, що ми не просто зараз робимо свій цивілізаційний вибір на користь Заходу, ми і є частина цієї цивілізації історично. Нами, власне, росія прикривала свою заскорузлість у часі та відсутність власних європейських цінностей.

Захід має пройти свій шлях рефлексії і трансформації. Наразі нам це потрібно більше, ніж їм, тому маємо залучити всіх союзників, зацікавлених у тому, що й ми. Як би парадоксально сьогодні це не звучало, першими у списку – білоруси.

Своїми думками для Білоруського інформаційного центру поділилася Оксана Ціпліцька – українська журналістка, яка понад 5 років жила і працювала у Мінську (Республіка Білорусь): викладала українську мову для білорусів, розвивала культурні проекти. Після повномасштабного російського вторгнення майже рік жила у Тбілісі (Сакартвело), де разом з іншими українськими активістами організовувала публічні й інформаційні акції на підтримку Україн