У пошуках слави: чим Путін нагадує Гітлера?

Традиція порівняльного аналізу діяльності окремих правителів сягає античності, коли грецькі автори, на зразок Плутарха, у своїх творах зіставляли подібність державних діячів різних епох, їхні успіхи та невдачі. У наш час також трапляються такі порівняння, проте історики та політичні оглядачі сходяться на думці, що сучасні державні мужі відверто «не дотягують» до рівня історичних діячів середини ХХ ст., на кшталт Вінстона Черчілля чи Шарля де Ґолля.

Ще до того, як російська армія 24 лютого 2022 року розпочала повномасштабну військову агресію супроти України, серед істориків, журналістів та окремих державних діячів політиків траплялися порівняння президента Російської Федерації Владіміра Путіна з очільником Третього Райху (райхсфюрером) Адольфом Гітлером. Наприклад, британський принц Чарльз, перебуваючи у 2014 році в Канаді, заявив, що «Путін робить приблизно те ж саме, що колись робив Гітлер». Підстав вважати, що російський президент пішов шляхом німецького фюрера, було достатньо, а відчуття déjà vu не покидало тих, хто хоч трохи знав історію 1930–1940-их років. Але якщо у 2014 році все ще закрадалися сумніви щодо того, чи в ХХІ столітті можливе повторення давно минулих подій та ще й у таких формах, то після 24 лютого сумніви розвіялися й означення Путіна «Гітлером 21-го століття» набуло повноцінного характеру. Чи доречне таке порівняння? Наведемо деякі паралелі.

Спершу, і Гітлер, і Путін у своїх країнах знищили демократію, розправилися з опозицією, обмежили доступ до альтернативної інформації, вибудували потужну пропагандистську машину. Здавалося б ніхто не перевершить нацистської пропаганди, але ж ні, – з’явилася російська пропаганда, досконаліша за радянську, цинічніша та нахабніша (все як вчив один із творців нацистської пропаганди Йозеф Геббельс – розрахунок на почуття, а не на розум). Чого б варта теза, що Німеччина/Росія хоче миру, але підступні вороги не залишають їй іншого вибору, як оборонятися? Пошук діалектичного ворога притаманний тоталітарним режимам і їхнім вождям, як і постійна апеляція до «історичної справедливості». Нацисти зображали міжвоєнну Чехо-Словаччину «розсадником комунізму», тоді як нинішні російські пропагандисти джерелом поширення «фашизму» називають Україну.

Насправді, Путін по багатьох показниках «не дотягує» до Гітлера. Але в пересмикуваннях історичних фактів і відвертій брехні він фюрера перевершив. Причому цю спотворену історію російські школярі вивчатимуть, розпочинаючи вже з першого класу. І хіба не мав рації британський письменник і публіцист Джордж Орвелл, відзначаючи: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто контролює сучасне, той контролює минуле?».

Хоч публічні виступи В. Путіна і за формою, і за змістом відверто поступаються виступам А. Гітлера (особливо в експресії), в їх основі подібний набір прийомів і маніпулятивних методів. За декілька років перебування при владі у Гітлера повірили навіть його колишні опоненти. Фюрер говорив про те, що хотіли почути маси. Наприклад, одна з тез, яка лунала в нацистській Німеччині і нині поширюється в Росії – це відродження «величі держави». Варто відзначити, що Гітлер дуже болісно переживав геополітичну поразку: Німеччина програла у Першій світовій війні і була змушена підписати у червні 1919 р. принизливий Версальський мирний договір, який на певний час викреслив країну з когорти великих держав, зафіксував втрату восьмої частини території, а сім мільйонів німців вимушено стали громадянами інших держав. Тож, немає нічого дивного, що Гітлер прагнув «зібрати всіх німців під єдиним дахом». Водночас, Путін не стомлюється повторювати про розпад СРСР як велику «геополітичну катастрофу» та намагається «виправити цю помилку». Так само, як Гітлер не переставав повторювати про дискримінацію німців поза Німеччиною, так і Путін постійно твердить про потребу захистити «русскоязичных» поза Росією (тут навіть у дечому подібні поняття «фольксдойче» і «соотечественники»).

Путін, як і Гітлер, прагне увійти в історію «збирачем» утрачених земель, а це неодмінно загрожує суверенітету інших держав. До початку Другої світової війни у вересні 1939 року А. Гітлер провів декілька успішних воєнних, а по-суті, квазівоєнних операцій: вступ у Рейнську демілітаризовану зону (що цікаво, цю подію в Німеччині називали «мирною операцією»), аншлюс Австрії, приєднання Судетської області тощо. Ці кампанії створили Гітлеру всередині країни імідж дієвого, рішучого й успішного керівника держави, а народ був готовий пробачити певні прорахунки у внутрішній політиці. Хоч і у внутрішній політиці фюрер досяг певних успіхів: його сприймали як рятівника Німеччини від згубних наслідків економічної кризи 1929–1933 років. Попри кращі стартові можливості й значні матеріальні ресурси, Путін і його оточення навряд чи можуть похвалитися створенням держави добробуту для своїх громадян. Тому внутрішні негаразди була покликана прикривати згадувана пропаганда й активна зовнішньополітична діяльність: як і Гітлер в другій половині 1930-их, Путін провів декілька вдалих або майже вдалих воєнних операцій, серед яких війна проти Грузії 2008 року й окупація Криму в 2014 році. Народ «рукоплєскал своєму презіденту», але як і фюрер у свій час, Путін прагнув більшого. Анексія чужих територій у 2000-их, як і у 1930-их, не була  буденним приєднанням, а означала руйнування світового порядку. Чи покарало світове співтовариство Гітлера за вступ в Рейнську демілітаризовану зону чи аншлюс Австрії? Не більше, ніж Путіна за Грузію і Крим… Агресора не карали, його «умиротворювали» і висловлювали “занепокоєння”. Найпалкіший прихильник політики умиротворення британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен у свій час відзначав:

«Наскільки жахливою, фантастичною і неправдоподібною здається нам думка про те, що ми повинні копати траншеї і приміряти протигази лише тому, що в якійсь далекій країні посварились між собою люди, про яких ми нічого не знаємо. Ще менш можливим є те, що сварка, яку принципово можна уладнати, може стати приводом для війни».

Ситуація сьогодні дещо інша, хай не у всіх, але в багатьох світових лідерів є розуміння того, що агресор визнає тільки силу, а не заклики поводитись згідно з нормами міжнародного права. Для Гітлера стало шоком оголошення 3 вересня 1939 р. Великою Британією та Францією війни Німеччині; так само для Путіна стало несподіванкою накладення жорстких санкцій й підтримка України зброєю.

Характерно, що і для Гітлера, і для Путіна була/є властива імітація діалогу, що по своїй суті, є затягуванням часу, прощупуванням слабкостей опонентів. Гітлер вів розмови про новий мирний договір (точніше про «оновлення мирного договору»), Путін – про гарантії безпеки для Росії з боку НАТО. Проте всі ці перемовини були підготовкою до великої війни, прикрита риторикою про мир. Гітлер вдавав, а нині і Путін вдає миротворця, уникаючи терміну «війна». Війну супроти України московський диктатор називає «спецоперацією»; Гітлер колись війну з Польщею теж прямо не називав війною, а лише «діями у відповідь на польську атаку». До пори до часу брехня, блеф, підвищення ставок Гітлеру сходило з рук, він поводився як справний та азартний картяр, а чи зможе так Путін?

І, звісно, ведучи мову про війну, не можна оминути прагнення диктаторів втручатися у справи військових, хоч вони мали/мають недостатні знання, щоб це робити. Ті, хто засумнівався у готовності Німеччини вести велику війну у конкретний час втратили посади, а «геніальний стратег», опираючись на стіл з мапою бойових дій, учив генералів як правильно воювати.

Ведучи загарбницькі війни, ні Гітлер, ні Путін не страждав / не страждає від докорів сумління. Людське життя – і мова тут не лише про «звільнюваних від нацистського режиму» українців, а й про російських солдат – для Владіміра Путіна нічого не важить. Це, однак, не заважає йому говорити про «вибраність російського народу»: «Наш генетичний код, майже напевне, є одним із наших головних конкурентних перевагу у сучасному світі, він дуже гнучкий, він дуже стійкий», – якось заявив В. Путін.

Нічого не нагадує? Так, звісно, світ все це вже чув, але про «вибраність» арійської раси з вуст А. Гітлера. Останній шукав «життєвий простір на Сході» (Lebensraum im Osten), але чи бракує «життєвого простору» путінській Росії, далекосхідні території якої упевнено освоюють китайці? Вочевидь, ні.

Однак потрібно розуміти, що нинішня Росія – недоімперія, котра з останніх сил прагне за рахунок України відродити утрачену імперську велич, а Путін набути в історії слави великого державного діяча. Але, зважаючи на нинішню траєкторію подій, ці прагнення приречені, а в світову історію Владімір Путін входить військовим злочинцем, котрий зруйнував міжнародну репутацію власної держави. 

Колаж euractiv.pl