Торг політв'язнями. Чи готові до угоди Лукашенко та Захід?

Олександр Лукашенко не приховує свого інтересу до нормалізації чи принаймні поліпшення відносин із Заходом. Разом із тим правитель чудово усвідомлює те, що неодмінною умовою потепління стане, серед іншого, звільнення політв'язнів. Особливу роль у цьому відіграє нобелівський лауреат Алесь Біляцький – на сьогодні один із найвідоміших політичних в'язнів у світі.

Жорстоким і несправедливим вироком Біляцькому офіційний Мінськ, з одного боку, намагається продемонструвати свою рішучість і безкомпромісність, навмисно піднімає ставки. З іншого боку, він фактично запрошує ЄС та США до торгів.

Запрошення, найімовірніше, зігнорують: Захід поки що не виявляє інтересу до угод з Лукашенком.

Новина про вирок Біляцькому (десять років колонії) та його соратникам облетіла 3 березня ключові світові ЗМІ, а одним із перших відреагувало МЗС ФРН. Глава відомства Анналена Бербок засудила фарс під маскою судового процесу, назвала ганьбою репресії режиму проти громадянського суспільства та підтримку Росії у війні, вимагала припинити політичне переслідування і звільнити понад 1 400 політв'язнів.

Але що сьогодні може, а головне, готовий зробити Захід для звільнення Біляцького й інших політв'язнів у Білорусі? І які цілі щодо них переслідує Лукашенко?

Мінськ орієнтується на досвід Пекіна?

Вирок Біляцькому винесли наступного дня після повернення білоруського правителя з КНР – країни, де з політичними в'язнями не звикнули церемонитися, навіть якщо це нобелівський лауреат. І ставлення до Біляцького, і те, як процес над ним подавала білоруська державна пропаганда, свідчать, що в Мінську вивчили досвід Пекіна та щось використовують із нього.

Під китайським досвідом мається на увазі справа глави китайського ПЕН-центру літературознавця Лю Сяобо, відзначеного у 2010 році Нобелівською премією миру. Як і Біляцький через дванадцять років, Лю дізнався про присудження премії за ґратами: за правозахисну діяльність його ще 2009-го засудили до 11-ти років в'язниці.

Якщо Мінськ 2022-го спробував применшити значення премії і всіляко очорнити Біляцького, то Пекін бурхливо протестував проти самого факту присудження нагороди Лю, а державні ЗМІ отримали вказівку не повідомляти про цю подію.

Сьогодні на Заході багато пишуть про Біляцького. Подібне було і на початку 2010-их, коли у Європі та США спостерігався сплеск інтересу до Лю. Інтерес, однак, поступово згаснув, і лише новина про важку хворобу дисидента знову привернула увагу до його персони. У червні 2017 року правозахисникові діагностував рак печінки, після чого його перевели із в'язниці до лікарні, де він незабаром помер.

Усі ці роки США, Німеччина й інші західні країни марно закликали Китай звільнити Лю Сяобо та дозволити йому залишити країну. Санкції не застосовували, а на компроміс влада КНР не пішла. Розправою над Лю комуністична диктатура хотіла продемонструвати свою силу, репутаційні ризики відійшли на другий план.

Що стосується Олександра Лукашенка, то про репутацію вже давно говорити не доводиться. Але чи для білоруського режиму є розправа над Біляцьким справою принципу?

«Радикали», «особисті вороги» та інші

Із погляду влади, білоруських політв'язнів можна умовно розділити на чотири групи:

1) учасники протестів та представники громадянського суспільства, які становлять більшість політичних в'язнів;

2) прихильники радикальних методів боротьби з режимом, у тому числі «рейкові партизани», які намагалися диверсіями перешкодити руху поїздів з російськими військовими вантажами;

3) особисті вороги Лукашенка на кшталт Сергія Тихановського, Віктора Бабаріко чи Миколи Статкевича;

4) важливі Заходу постаті. До них можна зарахувати польсько-білоруського журналіста Анджея Почобута, у визволенні якого зацікавлена Варшава, Марію Колесникову, яку добре знають у Німеччині, і насамперед Біляцького.

П'ятою групою були так звані «іноземці» - білоруси з паспортами інших держав Віталій Шкляров і Наталія Херше. Їх білоруська влада звільнила після переговорів зі США та Швейцарією.

Формально до цієї групи належить і громадянин США Юрій Зенкович, засуджений у справі про «державний переворот» до 11-ти років ув'язнення. Але Зенковича влада зараховує радше не до «іноземців», а до «радикалів». Їх покарання, як і розправа з «особистими ворогами», є для мстивого Лукашенка справою принципу, і компроміси тут швидше виключені.

А ось щодо більшості політв'язнів, кількість яких цинічний режим може будь-якої миті легко поповнити, і знакових для Заходу в'язнів Мінськ, імовірно, був би готовий виявити певну гнучкість. Вони є його важливим активом, який може бути в майбутньому використаний на перемовинах із Заходом про скасування (ослаблення) санкцій, нормалізацію відносин або як гарантію безпеки для Лукашенка та його оточення.

Війна затьмарила все інше

Ситуація із правами і свободами людини в Білорусі за останні роки лише погіршилася, а тиск санкцій на режим, на який робили ставку США, Брюссель і білоруські демократичні сили, не дає якісних результатів.

У такій ситуації серед противників Лукашенка розгортаються дискусії про «викуп» політв'язнів за прикладом ФРН та НДР, скасування європейських та американських санкцій в обмін на звільнення в'язнів, а також можливий діалог з режимом. Останній момент спричинив вихід одного з опозиційних лідерів Павла Латушка з Координаційної ради.

Німецький приклад не має нічого спільного з білоруськими політичними реаліями, а в питанні санкцій США та ЄС керуються насамперед не питаннями політв'язнів, а роллю Білорусі у російській війні проти України.

Будь-які спроби демократичних сил досягнути діалогу з режимом приречені на провал: офіційний Мінськ розглядає їх як «п'яту колону» і придаток «колективного Заходу», не сприймає як можливого партнера з переговорів.

Якщо на Заході Лукашенки схильні вважати васалом Кремля, то сам білоруський правитель давно (і особливо після сенсаційного візиту до КНР) вважає себе фігурою світового масштабу.

Він дійсно прагне діалогу, але лише з тими, кого вважає рівними собі, а саме з представниками західних країн. Їх він, окрім усього іншого, ще сподівається залякати дедалі реальнішою загрозою російського поглинання Білорусі і схилити до оборудок за традиційною формулою «політв'язні в обмін на відміну чи ослаблення санкцій».

На Заході продовжують стежити за долею білоруських політв'язнів, висловлюють їм підтримку та вимагають їхнього звільнення. Але це питання, як і внутрішньополітичне становище, не входить, на задоволення Лукашенка, до західних пріоритетів. Брюссель і Вашингтон стурбовані насамперед перспективою вступу Мінська у війну.

Показово, що Бербок навіть у своєму коментарі з приводу вироку Біляцькому наголосила на участі Білорусі у війні, а закликів до нових санкцій за судилище над нобелівським лауреатом із Берліна не було.

За санкції поки що виступає лише Варшава, налаштована стосовно Мінська особливо рішуче. Якщо ж США та ЄС вирішать таки запровадити санкції, то торкнуться вони, найімовірніше, лише конкретних виконавців судового процесу.

* * *

Навіть за теперішніх умов країни Заходу могли би домогтися звільнення частини білоруських політичних в'язнів. Для цього їм довелося б, однак, піти на угоду з Лукашенком – сумнівну як з морально-етичної точки зору, так і перспективи демократизації Білорусі.

Подібна угода дозволила би витягнути низку в'язнів із катівень, але в результаті лише зміцнила би позиції Лукашенка. Вона не принесла би Заходу якихось відчутних дивідендів і тому не стоїть на порядку денному.

Олександр Фрідман, політичний аналітик, історик для ТГ-каналу «Позірк» (telegra.ph)