Про «безперспективність» війни очима одного відомого білоруса

Іще один сеанс самозаспокоєння. Геніальний білоруський стратег (не здивуюся, якщо незабаром його так назве пропаганда) заявив, що ніякого контрнаступу України не буде – мовляв, просто «божевілля воювати на фронті у співвідношенні 1 до 5».

Тут, звісно, ​​варто згадати його прогноз щодо війни, яка закінчиться за 2-3 дні. Потім фразу «А я вам зараз покажу чотири напрямки...» (до речі, і де вони?), що стала мемом.

Далі було про необхідність терміново піти на поступки Кремлю, інакше «втратять країну». Незабаром після цього росіяни відгребли по щах і були змушені терміново робити «жест доброї волі» - тікати з-під Києва.

Потім були заяви про те, що Росія «збереться» і знову про необхідність чи то здаватися, чи то капітулювати. Після цього росіяни конкретно відгребли під Харковом. Їм було боляче та дуже страшно.

Далі знову «Росія не може програти». Закінчилося втечею росіян. Ой, вибачте, передислокацією на «вигідні позиції» з Херсона.

Зізнатися, чекав на чергову таку заяву. Дуже вже «фартово» виходить для України – як тільки Лукашенко говорить про «непереможність Росії», та сама Росія конкретно відгрібає пі…єй на фронті.

З іншого боку, така логіка є типовою для мислення совкової людини. Точніше від матриці сприйняття світу, яку вкладає у голови своїм підданим будь-яка імперія. Є хтось, формально сильніший – тремти від страху.

Ось і виходить, що незважаючи на колосальну любов до влади та майже таку ж любов до кримінального жаргону на кшталт «нахилити», «нагнути», «опустити» йому доводиться і нахилятися, і все інше перед Москвою. По-іншому думати не вміє.

Проблема для таких людей у тому, що частина нового покоління мислить інакше. Як сказав один із українських комбригів після Київської операції, «молоді хлопці просто не знали, що в радянських підручниках із військової справи написано про безперспективність спротиву за такої переваги. Вони просто бачили колону – єб...шили по ній».

Тому перший контрнаступ (звільнення зайнятого на ¾ Ірпеня) проводилося за чотириразової переваги росіян у людях і захмарних цифрах переваги в техніці.

Тому наступ під Харковом проводили силами п'яти бригад, коли їм протистояли шість, а під Ізюмом стояло ударне угруповання, яке збиралося «брати Слов'янськ». Побігли і ті шість, і ударна група.

Тому коли на Херсонському плацдармі росіян українське угруповання посилилося до тих самих шести бригад, геройські захисники у складі трьох дивізій, чотирьох полків ВДВ, мобіків з ЛДНР, бригади спецназу ГУ ГШ і якихось морських піхотинців швидко звалили за Дніпро.

У голові Лукашенка це не вкладається. Його сюзерен у вигляді Кремля не може продемонструвати своєї сили: регулярно отримує в рило та відповзає, заявляючи про нові «червоні лінії». Боляче отримує, і Лукашенко це бачить. Зрозуміти, чому так виходить, не може. Образливо. Він сам себе загнав у роль васала, та що далі, то страшніше. Адже, а що буде, якщо у сюзерена не буде сил/бажання/можливостей захистити у разі чого?

Тому виникає потреба проводити сеанси самозаспокоєння. Адже багаторазове повторення про «безперспективність опору» та-а-акому противнику відновлює картину світу, що похитнулася в голові. І навіть дає певну впевненість, що так воно і є.

Щоправда, ненадовго – до того моменту, поки представники нового покоління (і тут мова вже не лише про українців) знову не ввімкнуть режим «бачиш – єб…ш». Тоді кремль знову відповзе, скулячи про «червоні лінії». А в Мінську знову стає страшно.

Попри це, повтору, що написав вище. Заяви Лукашенка на тему війни та перспектив дій України за фактом виходять фартовими для тієї самої України. Як тільки Лукашенко говорить про «непереможність Росії», та сама Росія конкретно відгрібає пі…лєй на фронті.

Ігар Тишкевіч, політолог, ТГ-канал