Президент Навроцький і прем’єр Туск: Рік співжиття чи конфронтації?

Про стосунки з Польщею, про багато нюансів у її політиці, про які у нас не говорять та про рік перебування при владі президента Кароля Навроцького пише у себе на Facebook Артем Біденко, експерт з маркетингових і політичних комунікацій.

Польський офіс нашої консалтингової групи SEC Newgate CEE випустив звіт про перший рік співіснування президента Кароля Навроцького з урядом Дональда Туска, і називається він з характерною самоіронією – «Рік співжиття чи конфронтації?». В Україні польську політику зазвичай читають крізь одну шпаринку (що там Навроцький сказав про Волинь цього тижня?), тож маю нагоду переказати, як цей конфлікт бачать самі поляки, і чому все дуже складно.

Головна теза стосується не осіб, а конструкції. Два центри влади в Польщі, президент і прем'єр, приречені на конфлікт незалежно від того, хто їх обіймає, бо так влаштована сама система: розведений виборчий календар, різні терміни каденцій, компетенції, які накладаються одна на одну. І в цю конструкцію закладена неминучість кризи. Так, найгостріший конфлікт президента і прем'єра в новітній історії Польщі спалахнув не між політичними ворогами, а між Квасневським і Міллером – двома людьми з однієї партії, які приятелювали двадцять років і буквально жили в одному під'їзді, а їхні квартири були на одній сходовій клітці. Скінчилося це розколом лівиці й падінням СЛД з 41% до 11%.

Звідси й формула, яку варто запам'ятати: для війни двох палаців не потрібні два табори, достатньо двох палаців. Особисті домовленості можуть притлумити градус, але не прибрати сам конфлікт.

Зовнішня політика Польщі перетворилася на те, що автори називають «кількома зовнішніми політиками одночасно». Президент тримає американський напрямок, уряд і МЗС – європейський, і кожен саміт чи візит стає приводом для боротьби за те, чия фотографія потрапить у підручники. Класична ілюстрація: перед вереснем 2025 року МЗС передало Навроцькому «інструкцію» до зустрічі з Трампом, і президентська канцелярія обурилася, звинувативши міністерство в незнанні конституційної ієрархії, тоді як МЗС наполягало, що це офіційна позиція держави, з якою президент має рахуватися.

Окрема довготривала лінія фронту – посольські призначення, найгостріше довкола посла в США, де досі сидить лише повірений у справах.

Найцікавіше для нас – розділ про безпеку, бо там ідеться про речі, що торкаються України напряму. Автори фіксують «кінець пільгового періоду»: безпека, яка від 2022 року була в Польщі зоною надпартійного консенсусу, тепер втягнута у внутрішню війну. Символічним зривом став конфлікт довкола передачі Україні літаків – президент публічно звинуватив уряд, що його не поінформували, уряд відповів, що все проходило через належні механізми за участю Бюро нацбезпеки.

Ще різкішніша історія сталася в Пентагоні, де представники президентського Бюро нацбезпеки, за даними звіту, усунули польського аташе з оборони від участі в зустрічах, і Міноборони розцінило це як порушення цивільного контролю над армією. А кульмінацією стало вето Навроцького на закон, який відкривав доступ до європейського оборонного інструменту SAFE, що змусило уряд переробляти всю модель фінансування озброєнь і наново домовлятися з партнерами.

Окремо тліє конфлікт довкола призначень у спецслужбах: президент заблокував офіцерські призначення на понад сто осіб, вимагаючи прямого доступу до керівників служб, тоді як уряд наполягає, що це має відбуватися в чітко визначених рамках.

Тепер про Україну прямо. Підхід Навроцького звіт називає «двоколійним»: з одного боку, визнання України жертвою агресії і розуміння, що її незалежність критична для польської безпеки; з іншого – принципова відмова від «безумовності» у відносинах з Києвом, з наголосом на польських інтересах, передусім історичних.

Конкретика: ще під час кампанії Навроцький казав, що інтеграції України в НАТО і ЄС має передувати «чесне порозуміння щодо важких сторінок спільної історії», тобто Волині й перегляду української оцінки ОУН-УПА. У серпні 2025 він ветував оновлення закону про допомогу українцям. Ну і далі ми знаємо, що було з Білим Орлом. Звіт робить сухий висновок: пом'якшення позиції найближчим часом чекати не варто. Але для нас дуже важливо те, чому присвячений весь звіт – складність внутрішних дискусій в Польщі, а не якась не така позиція України.

Тому не менш промовиста і сусідська оптика, яку звіт збирає з десятка столиць. У Празі польські внутрішні конфлікти прямо називають загрозою передбачуваності всього регіону і зауважують, що Варшава втрачає здатність говорити від Центральної Європи єдиним голосом. У Белграді конфлікт уже охрестили «холодною війною» на вершині влади. Берлін і Париж, навпаки, тримаються поблажливіше: французи нагадують, що самі пережили кілька кохабітацій і держава при цьому не розвалилася, а німці підкреслюють, що Польща стала для них незамінною і жодні внутрішні чвари цього не змінять.

Спільний знаменник усіх поглядів такий: доки йдеться про саму Польщу, це її внутрішня справа, але щойно зовнішні гравці починають грати з одним центром влади проти іншого (а Вашингтон, за оцінкою їхнього ж аналітика, робить це свідомо, ведучи справи через президента в обхід уряду), конфлікт перестає бути суто польським.

Наостанок автори намагаються виміряти конфлікт, а не просто його описати. Їхній «напруговимір» розкладає кожну сутичку по трьох осях: інституційна вага, температура риторики і реальні наслідки. Висновок: за десять місяців індекс напруги жодного разу не опустився до реального перемир'я, а у 8 місяцях з 10 температура риторики перевищувала реальні наслідки. Тобто це передусім війна наративів, яка лише зрідка, але боляче кристалізується у вето і блокуванні призначень.

Для України з усього цього два практичні висновки.

Перший ми вже зрозуміли: розраховувати, що польська підтримка автоматично лишиться такою ж, якою була за Дуди, більше не можна, бо тепер вона предмет внутрішньої польської боротьби, а не спільного знаменника двох палаців. Нам треба враховувати ці внутрішні конфлікти, не дратувати навмисне (бо втратимо союзників), але й не здавати власні національні інтереси. З холодною головою чекати, коли наш найближчий союзник знайде в собі сили стати дорослішим.

Другий ширший: конфлікт двох центрів виконавчої влади, у який втручаються зовнішні гравці, обираючи собі зручніший палац, – це ризик, вартий уваги будь-якої країни з подвійною виконавчою владою, і нашої зокрема. Суперечки, які здаються невинними політичними дискусіями, невблаганно призведуть до регіональної напруги, втрати можливостей і потенціалу. Коротше кажучи - ось помилки інших, на яких варто вчитися самим.

Артем Біденко, експерт з маркетингових і політичних комунікацій, сторінка у FB