Новітні політтехнології: як рашисти тестують «трубу доставки отрути» просто в мізки виборців

Про те, як змінились брудні передвиборчі (і не тільки передвиборчі) технології, яскраво видно на прикладі кампанії Віктора Орбана. Розслідування про це оприлюднив журналіст і засновник Інституту світової політики Viktor Shlinchak у своїй авторській програмі «Критичне мислення». 

І справа не лише в Угорщині. «Засилля абсолютно неадекватних коментарів, наприклад, до вчорашнього обстрілу підказує, що ця тема ширшого масштабу», - зазначає у своєму дописі журналістка і медіаменеджерка Тетяна Трощинська. Подаємо нижче її текст.

Питання далеко не лише в російських політтехнологах і цій конкретній кампанії. Бо йдеться не про штаби, а про створення, так би мовити, наративно-маніпулятивної екосистеми.

Ще хочу поділитися деякими своїми думками, які стосуються і того, що у нас, всередині України.

1) Отже, про що йдеться в розслідуванні, коротенько:

- Financial Times повідомила, що для підтримки Орбана був підготовлений план спеціальної політтехнологічної кампанії, за якою стоїть дуже багато імен (ключова фігура тут Сергій Кирієнко, але є й інші),

- Це механізм зовнішньої політичної інтервенції, і він не про те, щоб возити мішки грошей у штаб кандидата, а створення готового медійного середовища, де підтримуваний кандидат виглядає єдиним тверезим захисником нації, а його опоненти – агентами хаосу. Такі компанії працюють не через штаб, а через інформаційне середовище.

- Ще одне прізвище – Дєніс Тюрін, він очолює компанію «Інфорос», яка управлялася ГРУ, а саме 72-м головним інформаційно-розвідувальним центром, який входить до російських військ інформаційних операцій. «Інфорос» працює через мережу сайтів, які маскують російське походження контенту.

- Це не допомога Орбану особисто, це створення мережі псевдонезалежних майданчиків, які засмічують інформаційне поле фальшивими та маніпулятивними повідомленнями. І це може бути ціла екосистема, яка створює ілюзію локальних медіа в різних країнах, які просто імітують місцеве медіасередовище.

2) Як це працює?

Як «труба доставки», яка вмонтовується в нормальну рекламну екосистему, купує трафік, розставляє нативні блоки, підсовує користувачам псевдоновини, сенсації, так звані медичні викриття, і, звісно, політичний бруд.

І в такий спосіб переводить пропаганду з жанру прямого наказу в жанр користувацької ЗВИЧКИ.

Тобто – людина не відкриває російський сайт спеціально, щоб почитати саме російський сайт. Вона просто клікає на чергову скандальну новину, яка вже технічно доставлена через рекламну мережу.

Там емоція – страх, образа, загроза, яка пакується в банер, коротке відео, думку експерта або заголовок і все підкидається людині через рекламу, сумнівні сайти, соцмережі, інфлюенсерів, телеграм, фейсбук, сторінки або псевдонезалежні ресурси.

Внаслідок цього – виборець уже навіть не пам'ятає, де і що бачив. Але у нього залишається осад, уявлення, фактично, готове рішення в голові.

Словом – подивіться ефір.

3) За час відсутності виборчих кампаній і політичної боротьби в Україні ми ж не лише змінилися як суспільство.

Змінилися способи, якими можна з людьми працювати, на них впливати і тиснути (емоційно передовсім).

І важко передбачити, як поведуться люди, які 6-ий рік живого кандидата не бачили (а скоро взагалі будуть думати, що той ШІ-згенерований тефлоновий лось з інтернету і є їхнім кандидатом).

Можемо пригадати репетицію – вибори в Румунії, коли ультраправий проросійський кандидат Келін Джорджеску виник фактично нізвідки.

Ну, як нізвідки: з тік-току. І це, власне, ті технологічні зміни, які не перебореш політичними дебатами.

Це ті розрізнені інформаційні поля, коли не лише мешканці в одній маленькій громаді, а й в одній сім’ї, не мають більше спільної картини світу.

Які спільні цінності ми можемо мати без спільної картини світу?

4) Тепер – «боротьба», «запобігання», «протидія». Усі ці слова доволі безпорадні, бо ти не можеш запобігати тому, що живе в людській голові.

Що є або способом аналізу світу, або фільтром, через які людина пропускає усі свої рішення, думки і оцінки, або отрутою, що роз'їдає людину.

Діагнози багато хто вміє ставити. Хоча це теж важливо, бо тривалий час і діагноз не визнавався. А от що робити – це вже складніше.

Здається, зараз панівними є три підходи:

- продовжувати спростовувати: хороший експерт проти поганого експерта, правдивий факт проти брехні. І це погано працює;

- створювати альтернативний контент (умовно – «хороша онтологія проти поганої онтології», не спростовувати «зло», а створити своє «добро»), це перспективніша історія,

- але без транснаціональних способів регулювання інформаційного простору все одно не обійтися.

І хоча технології завжди швидші за інституції – все одно.

Ілюстрація: згенеровано ШІ