Ференц ІІ Ракоці й Україна, або як Україна романтизує чужих героїв

БЛОГИ 18.12.2019 Коментарі 0

2019 рік угорський уряд оголосив роком пам’яті Ференца ІІ Ракоці – трансільванського князя, лідера національно-визвольної війни угорського народу проти панування австрійської династії Габсбургів (1703-1711). А 17 грудня цього року в Берегово (Закарпаття) відбулося офіційне відкриття кінного пам’ятника Ференцу ІІ Ракоці.

фото з офіційного відкриття кінного пам'ятника Ференцу Ракоці, джерело zakarpattya.net.ua

Що не так із цим рішенням, і чому подібні скульптурні композиції можуть стати об’єктом напруги на Закарпатті?

Абсолютизація геройства

З кількості пам’яток, які вшановують Ракоці на Закарпатті, здається, що цей історичний персонаж щонайменше був славетним, а, можливо, навіть святим. Вдуматися лише: Закарпатський угорський інститут імені Ференца ІІ Ракоці, площа Ракоці в Берегово, вулиця Ракоці в центрі Ужгорода, палац Ракоці в Мукачево, погруддя Ракоці в Мукачівському замку, пам’ятники Ракоці в закарпатських селах… І це аж ніяк не весь перелік. У Мукачево навіть є пивниця Ракоці! А в Бережанському замку мають намір відкрити кімнату Ракоці. Тут же, у Бережанах, уже кілька років поспіль проводять «Ференц-фест», присвячений пам’яті Ракоці. Окрім того, численні конференції, доповіді, вшанування пам’яті – у січні на Закарпатті традиційно відбуваються дні угорської культури. Відтепер маємо ще кінну статую князя в парку «Будапешт» (!), реконструйованому коштом угорського фонду імені Габора Бетлена. Ініціатором проєкту стало Товариство угорської культури Закарпаття.

З огляду на масштаби вшанування пам’яті Ракоці, постає питання: чому закарпатці з таким трепетом згадують Ракоці, закарбовуючи його постать в історії? Зрештою, хто він, цей трансільванський князь – Ференц ІІ Ракоці?

Історія великих надій і поразок

На початку XVIII століття Угорське королівство, до складу якого входило Закарпаття, перебувало під владою Габсбургів – могутньої європейської династії. Як це зазвичай траплялося з імперськими державами, народи, що не з власної волі потрапляли в їхню пащу, відчули на собі всі нюанси соціального гніту, зокрема надмірні побори.  Зрештою, коли угорцям увірвався терпець, вони повстали. Провідником обурених селян (так званих куруців) став трансільванський князь Ференц ІІ Ракоці. Він, скориставшись тим, що Австрія веде війну за іспанську спадщину з Францією, вирішив діяти рішуче. «З Богом за Отчизну й Свободу!» ‒ такою була мета повстанців. Закарпатські русини підтримали князя. Саме їх він із вдячністю називав «найвірнішим народом» ‒ «gens fidelissima». У своїх мемуарах Ракоці згадував, що

«протягом кількох днів до мене прийшло три тисячі русинів. Цей бідно озброєний народ, напівголий, залишив свої хати і родини. Вони такі бідні, що лише власну душу могли вважати власністю своєю… Відданість цих людей була безмежною… Вони вливалися до лав моєї армії і більше не відставали від мене. Через нестачу рушниць озброювалися мечами, вилами і заявляли, що хочуть жити або вмерти разом зі мною».

На початках, зважаючи на масштаби селянської підтримки, фортуна була на боці повстанців. У результаті Довжанської битви (1703, Закарпаття), яка хоч і закінчилася поразкою куруців, на бік Ракоці почала переходити угорська знать, яка усвідомила соціальний тягар селянства. Відтоді простий селянський бунт переріс у справжню національно-визвольну війну, символом якої і став Ференц ІІ Ракоці.

Розуміючи могутність австрійців, князь намагався заручитися підтримкою Росії та Франції, особисто листуючись із Людовіком XIV, однак безуспішно. До 1707 року повстанцям вдалося звільнити Трансільванію. Тим не менш, за роки війни території, які стали театром бойових дій, занепали, знать поступово почала переходити на бік противника, гинули люди. Разом з епідемією холери край значно спустошився. Про людські втрати та руйнівний вплив повстань свідчить запис у рукописному Євангелії з Мукачівського монастиря:

«Року ‡аψγ (1703) того року Ракоціи Ференцъ пришовъ ис Полщи до Мукачовского вароша и бывъ три дни тамъ, але потомъ пришовъ едного дне барзо рано еноралъ Монтикукули изъ своимъ регементомъ и вугнавъ ушитко изъ вароша и много люда постинав, котрии и не винны были простакы, и из навожденіемъ діяволскіимъ цр҃квъ вароску и Росвиговску розбили, варош запалили, из сеи книги листы повурѣзовали».

Усвідомлюючи крах своїх сподівань, куруци відступали. Зрештою, у 1711 році, коли князь Ракоці перебував із візитом у Росії, аби заручитися підтримкою Петра І, воєначальники скористалися цією ситуацією – й уклали з Австрією Сатмарський мир, який, по суті, ознаменував поразку повстанців. Їм оголосили амністію, більш того, дворянам пообіцяли зберегти привілеї. Князь Ракоці цей мир, звісно, не визнав. Останні роки він провів у Туреччині, де й помер. Австрія, натомість, закріпила свої позиції на угорському престолі.

У 1906 році останки Ференці ІІ Ракоці урочисто перевезли в Угорщину, де його вважають національним героєм, символом боротьби з імперським абсолютизмом.

Чужий герой?

У XXI столітті цілком логічними видаються дії Угорщини, яка вшановує своїх героїв. І не дивно: правопопулістський орбанівський режим на перше місце ставить захист угорської ідентичності. Романтизація історичних персонажів, хай би якими полководцями й лідерами вони не були, дає можливість звеличення нації в її теперішньому.

Але яким боком тут Україна?

Ситуація, коли закарпатці вшановують пам'ять людини, яка боролася за угорську (!) незалежність, виглядає щонайменше дивною.

Вдумайтеся: національно-визвольна війна, тобто війна, яка ставить за мету визволення нації. Якої нації? Так, угорської. Якби фінал цих повстань був на користь Угорщини, то для закарпатських русинів одне тавро (габсбурзьке) змінило би собою інше (угорське). До того ж, зважаючи на наслідки повстань Ракоці (людські втрати, спустошеність, занепад міст, торгівлі й ремесел, etc.), такий трепет до діяча угорської історії є абсолютно ірраціональним.

Особливо в ситуації, коли Угорщина вдається до відвертого шантажу України із законом «Про освіту» (блокування засідань комісій Україна-НАТО) і роздає угорські паспорти на Закарпатті.

Щоби анексувати територію, не обов’язково використовувати воєнні стратегії. Для цього достатньо культури.

Це, власне, те, чим займається сучасна Угорщина, яка у 2011 році конституційно закріпила відповідальність держави за долю етнічних угорців, які проживають за кордоном.


Ситуація парадоксальна: поки Україна заплющує очі на угорську політику на Закарпатті, угорський уряд фінансує «культурну анексію» української території. Видається, спостерігаємо чергове втручання у внутрішню політику, завуальоване культурним просвітництвом і захистом ідентичності. І поки Україна не реагуватиме на ситуації в прикордонних регіонах, Угорщина (а разом із нею й Польща) ставитиме тут пам’ятники своїм героям, фінансуватиме реконструкцію парків із промовистою назвою «Будапешт»… Добре бодай прапор Угорщини зняли з мерії Берегово.

Можливо, справа в браку інформації щодо контроверсійних постатей нашої історії? Тоді варто розпочинати власне, українське просвітництво. Наразі ця стратегія дієва виключно в руках Угорщини.

Яна Сичова

 

Відгуки

Немає відгуків.

Залишити коментар

Оцінити
Відправити

Copyright © 2017 by ZahidFront. Powered by BDS-studio.com