«Дім Вільної Білорусі» у Львові: острівець Свободи та героїчного сьогодення білорусів - фоторепортаж

У понеділок, 16 вересня, минув тиждень, як у Львові відкрили «Дім Вільної Білорусі» та музей, що працюватиме у його стінах «Вільна Білорусь з Україною в серці». Задум втілив у життя керівник Благодійного фонду «Вільна Білорусь» Олексій Францкевич із допомогою друзів і білоруської діаспори. У приміщенні, що на вулиці Клепарівській, 21, спочатку провели ремонт і завезли експонати.

Сьогодні стало відомо про облаштування гідросистеми та водопостачання в будинку, де білоруси, львів’яни та гості міста матимуть змогу ознайомитися з біографіями Героїв російсько-української війни – білорусами-добровольцями, які віддали своє життя за Свободу України та Білорусі. Також тут планують викладати для всіх охочих білоруську мову.

Під час відкриття музею урочисто розрізали стрічку, стилізовану під кольори національного біло-червоно-білого кольору, та роздали її частини дружинам полеглих білорусів-добровольців, добровольцям і волонтерам.

До речі, біло-червоно-білу стрічку своїми руками пошила дружина «Народного Героя» України Дмитра Рубашевського (позивний «Ганс»). А дружини полеглих білорусів-добровольців Павла Горбача («Борт») та Олександра Стасевіча («Локі») допомогли навести лад у приміщенні й організувати захід.

Після цього білоруський священник Православної церкви України Євген Орда з Чернігова прочитав молитву, яку завершив словами: «Вірю, якщо українці переможуть ворога, то й білоруси здобудуть Свободу». Варто зазначити, що 2014 року отець став капеланом «Правого сектора», перебував у російському полоні. Повномасштабне вторгнення росії в Україну його застало в Чернігові. Євген Орда вважає себе білорусом та представляє білоруську діаспору в Чернігові. Він спеціально приїхав на відкриття «Дому Вільної Білорусі», який стане майданчиком для об’єднання білорусів в Україні.

Олексій Францкевич розповів, що в музеї представлено інформацію про білоруських Героїв, які віддали свої життя за свободу, розпочинаючи з Майдану Гідності та початку російсько-української війни. Відтоді понад 70 білорусів полягли у боротьбі проти російських окупантів. Також він подякував дружинам полеглих Героїв, присутніх у залі, які прийшли на відкриття та допомогли облаштувати музей і приміщення. Окрема подяка пролунала на адресу білоруському воїну, який побажав не називати його ім’я, за те, що він долучився і своїми працею та коштами до створення білоруського куточка у Львові.

Присутнім показали відеоролик про білоруських воїнів, які загинули у боротьбі з російською імперією. Особливих і щемливих ноток картині додала пісня білоруською мовою, використана як музичний супровід до відео, талановитого та безстрашного Олеся Черкашина. Доброволець із позивним «Тарас», загинув 10 серпня 2015 року в бою проти російських терористів на Донбасі, посмертно нагороджений недержавним орденом «Народний Герой України».

Валентина Бартошик, директорка департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від себе та міського голови зазначила:

- Для нас велика честь, що такий музей відкрили у Львові. Тому що місто понад століття є колискою поневолених Москвою народів. Важливо те, що героїзм білорусів є особливим – вони воюють і за нашу свободу, і за свою. Від міста Львова і всіх львів’ян хочу вклонитися всім. Ваш хрест – важкий. І дай Боже вам сил жити, творити не заради мертвих, а заради живих! Ми зараз творимо нову історію. І якою вона буде – залежить від нас. Слава Україні! Живе Беларусь!

Дружина полеглого «Народного Героя України» з Білорусі Дмитра Рубашевського – Галина (на фото внизу), яка прийшла на церемонію відкриття з донечкою Даринкою, розповіла, що її чоловік приїхав в Україну 2016 року та пішов воювати. Воїн на позивний «Ганс» поліг у бою у квітні 2022 року в Харківській області.

«Він завжди казав: «Не має права чужа країна втручатися у справи іншої країни. Тому він з нами, на нашому боці та воює за нашу свободу. Він також вірив, що Білорусь стане вільною. пішов воювати та ми всі разом, з дітьми, поїдемо до нього додому, щоби подивитися де та як він живе. Не знаю, яким він був воїном, але знаю, що він був чудовим чоловіком, хорошим батьком. Ми дуже його чекали з цієї війни, і я вірила, що з перемогою повернеться додому», - розповіла дружина.

Ольга Суслова з Луцька – дружина Павла «Волата», також військовослужбовиця. Навчалася у Львові, але в якому разом із чоловіком не доводилося проводити час. Тому, зізнається, зараз тут їй простіше перебувати – нема спільних спогадів.

«Мій чоловік був справжнім воїном. Він народився воїном, щоби відгороджувати добро від зла, щоби знищувати окупанта. Він робив усе можливе для того, щоби москальський чобіт ніколи не топтав української землі. Як і Білорусі. І ми завжди мріяли – Павло дуже хотів повернутися додому, - щоби ми жили у вільній Білорусі. Він проходив шлях воїна, захищаючи Україну (із 2015 року , - ред.), ми тут створили сім’ю – ми познайомилися в лавах одного з підрозділів Збройних Сил України, де, власне, і розпочалася наша історія», - розповіла Ольга.

За її словами, потім у них народилася донечка. Жінка упевнення, що дівчинка перейняла від батька його риси: принциповість, силу та міцність і виросте справжньою Людиною. А також сподівається, що їй, як і іншим дітям, не доведеться взувати берці і брати до рук зброю.

«Наші чоловіки віддали найцінніше, що в них було – своє життя за наш з вами спокій. Звісно, нам дуже образливо чути, коли всіх білорусів міряють однією міркою, не розмежовуючи їхню справу з лукашенківськими представниками. Те, що вони робили, було надзвичайно. Якщо вдуматися, вони загинули за Україну, навіть не за Білорусь. Дякую присутнім, що ви виявили увагу і перебуваєте в місці, дуже важливому для нас. Сподіваюся, що ми таки переможемо і їхня загибель була не даремною», - сказала Ольга.

Наступною слово для промови отримала Олександра – дружина випускника Києво-Могилянської бізнес-школи Олександра Стасевіча (позивний «Локі»). Її чоловік загинув від ворожого артилерійського обстрілу в Харківській області під час виконання бойового завдання 12 березня 2024 року. Олександр народився 1983 року у Бресті. Після одруження переїхав до України. З лютого 2022 року пішов воювати як громадянин Білорусі. Брав участь у боях за Бахмут, воював на Харківщині та Херсонщині. Нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Дружина виховує двох синів.

«Не вперше бачу цей відеофільм, але він кожен раз виводить на емоції. Дякую всім, хто сьогодні прийшов. Історії хлопців ви можете прочитати про кожного – вони подані трьома мовами: українською, білоруською та англійською. Також мріємо створити ще віртуальний музей – для того, щоби ще більше людей могли дізнаватися історії хлопців, вшанувати пам’ять», - сказала Олександра.

Жінка закликала підтримати ініціативу БФ «Вільна Білорусь» щодо збереження пам’яті про білорусів, допомагати за можливості.

Дружина Павла Горбача (позивний «Борт», загинув у жовтні 2023 року, а його донька після народження так і не побачила свого тата) – Олена, поділилася прикрими моментами, коли ставала очевидицею зневажливого ставлення до білорусів в українському суспільстві. Мовляв, та скільки тих «бульбашів» в Україні – одиниці. Але не знають, скільки їх тут насправді.

«Коли я побачила, що виклали пост про відкриття музею, я бачила у коментарях дивні відгуки: навіщо, «бульбаші» - з їхньої країни летіли ракети… Мені насправді було боляче, тому що мій чоловік приїхав сюди у 2022 році не замислюючись. І не лише мій чоловік. Тут (у музеї, - ред.) представлені портрети хлопців, які воювали не лише із 22-го року, а й з 14-го. Вони стояли пліч-о-пліч з нами, боронили нашу країну від нашого спільного ворога. Тепер я знайома з багатьма білорусами, які також сьогодні стоять пліч-о-пліч. І стоять до останнього. Хочу акцентувати увагу на тому, що кожен з них пройшов пекло. І кожен з них може розвернутися та піти в будь-яку хвилину. І ніхто їх не може затримати. Вони тут не служать за умовами контракту, після підписання якого не можеш піти… Але вони ідуть далі, бо знають заради чого. Наприклад мій чоловік – як я його не просила, як я його не вмовляла піти, він мені казав: «У мене донька народиться, як я їй гляну в очі І це дійсно так – як він їй погляне в очі, коли її тато злякався і просто втік. Хоча він би по-сутні не втік – це не його країна і він міг нас вивезти. З іншого боку, це також моя країна, я сама військова, ми з ним познайомилися на фронті. Я літала на безпілотнику, а Павло – штурмовик. І він мені казав: «Ти мої очі в небі». Це так мило! Ми з ним воювали на одній ділянці фронту. Хочу, щоби кожен пам’ятав той факт і не ставився до цього музею, як такого, що представляє одиниці білорусів. Їх не одиниці – просто не кожен зізнається, чому він тут (в Україні, ред.). У них там (у Білорусі, - ред.) рідні, за яких вони переживають… Прощу хоча би інколи згадувати тих, хто тут зараз на портретах і перед тим, як сказати, що з території «бульбашів» на нас летіли ракети, згадати скільки тих же «бульбашів» живе на території нашої країни, які не можуть себе ідентифікувати. Як військова, я стикалася з білоруськими підрозділами. І їх не так мало, як хтось вважає. І вони стоять до останнього, бо мають ідею, за яку борються... Мій чоловік пройшов Ірпінь… Він пояснив, чому не повертається в Білорусь – брав участь у мітингах 2020 року (масові протести проти фальсифікації президентських виборів, - ред.). Докоряв собі, що тоді не дотиснули. Не раз казав: «Ми не такі сильні, як українці. Але я приїхав сюди, і ми їх разом додавимо. І я в цьому підтримую Павла», - розповіла Олена.

Опісля Олексій Францкевич надав слово білорусові-добровольцю із позивним «Зубр», який воює а боці України із 2015 року. За його словами, це вже не перший музей, і він вдячний голові БФ «Вільна Білорусь» за те, що той продовжує цю справу. Воїн приїхав у Львів з ротації.

«Ми воюємо, поступово «перебираємося» на фотографії. З більшістю хлопців на світлинах ми мали різні історії, разом працювали. Поступово наша кількість на фото тільки збільшується – і ми з них назад не повернемося. І ця кількість зростатиме. Це справа (музей, - ред.), якою потрібно займатися. Дуже важливою є та спадщина: ту жертву, ті сили, свої життя, які хлопці-білоруси поставили на кін, віддали у цій війні, щоби вони в майбутньому через музей, через пам’ять, через щось інше дали свої плоди. Тому що ми це робимо не просто так – це не по-приколу: поїхали, подвіжували, тут весело. Я більшу частину хлопців знаю. У нас була мотивація, ідеї, ми розуміли всю серйозність… Багато хлопців теж їздили відкривати такі музеї, виставки. Частина з них уже тепер на фотографіях», - звернувся до присутніх «Зубр».

Доброволець каже, що багато особистих речей для музею загублено – під час війни їх зберегти доволі складно.

«Зрозуміло, що ми все зберегти не зможемо. Тому дякую тим людям, які віддають свої сили та беруть на себе відповідальність зберегти ці речі. Розумію, що частина артефактів полеглих Героїв може бути у сім’ях, у друзів, десь закинуті лежать. Потрібно їх зберегти, щоби наш спадок дожив до Перемоги й опинився в музеї», - сказав «Зубр».

За його словами, багато білорусів-добровольців їхали, щоби вплинути на взаємні стосунки народів – білоруського й українського:

- Є люди, які ще 2004 року зацікавилися та почали розділяти долю України – приїжджали, мали певні контакти. Є ті, хто приїхав на Майдан. Хтось опісля. У нас у всіх була своя мотивація, ідея. Ми всі прекрасно розуміли, навіщо йдемо. Тому що просто по-приколу люди не віддають свої життя, просто по-приколу люди не воюють роками. Просто по-приколи, коли важко, люди не повертаються на фронт, знаючи, що там.

Білоруський доброволець запевнив, що у складі ЗСУ воює також багато етнічних білорусів, які є громадянами України. 

- Етнічних білорусів воює багато. Ця виставка охоплює період, розпочинаючи з Майдану, період російської-української війни. Ті білоруси, які не давно тут живуть, а які залишили все там… і, можливо, ніколи не повернуться, додому – ці люди як окреме явище. Мені приємно, що українці також цікавляться і шанують те, що ці життя, покладені на вівтар, не забуті, а справді – справа живе і триває. Сподіваюся, найголовніше у цьому, ті жертви з 2014 року, у майбутньому дали плоди у взаємостосунки Білорусі й України та народів.

Насамкінець слово надали білоруському журналістові і правозахисникові Андрію Медведєву, який викладатиме білоруську мову у стінах «Дому Вільної Білорусі». Свою Батьківщину Андрій вимушено покинув 2021 року. В Україні він встигнув провести лише одне заняття з білоруської мови – 21 лютого 2022 року. Наступного дня розпочалася повномасштабна війна.

Відкриття приурочили до Дня білоруської військової слави – 510-ої річниці битви під Оршею. 8 вересня 1514 року війська під проводом князя Костянтина Острозького перемогли орду московитів. Як зазначив керівник Благодійного фонду «Вільна Білорусь» Олексій Францкевич, в українців, білорусів, литовців і поляків є історичний досвід спільного побиття москалів.

«Переможну битву 8 вересня «нормальні білоруси» – бо в лукашенка дотепер 23 лютого – відзначають як День білоруської військової слави. Саме в цей день у нас вшановують воїнів, у тому числі Героїв, які уже 10 років, а дехто і більше, боронять свободу України та Білорусі теж – тому що ми розуміємо: допоки існує ця росія, Білорусь має дуже мало шансів на звільнення», - зазначив Андрій Медвєдєв.

Він нагадав що російська асиміляція на теренах Білорусі тривала 200 років. Тому сьогодні стан білоруської мови, за даними ЮНЕСКО, перебуває під загрозою – вона може зникнути, попри те, що має свою державу. Більшість інших мов із подібними статусом – це мови народів, які не мають своєї держави. Тоді як режим лукашенка нищить мову свого народу.

За словами Андрія, якщо буде запит на вивчення білоруської у Львові, він готовий приїжджати та викладати. Українська та білоруська насправді дуже близькі – тому люди легко розуміють один одного. Він закликав білорусів зі Львова

«Усе обов’язко збудеться: приходитимуть сюди люди, дізнаватимуться про білоруських Героїв, шануватимуть, пам’ятатимуть і розповідатимуть іншим, популяризуватимуть усіх Героїв, які віддали своє життя за нашу з вами Свободу. Запрошуємо усіх до музею, щоби дізнаватися більше. Тут представлено не всіх полеглих білорусів – задля безпеки рідних, які залишилися в Білорусі. Та ми збережемо пам’ять про всіх для наступних поколінь», - насамкінець сказав Олексій Францкевич.

Фото ЗІФ і ТГ-каналу "Вільна Білорусь"