Білорусь і «Білорусія» в українському медіапросторі

Як українці та білоруси не змогли налагодити комунікацію без посередництва росіян до повномасштабної війни, чому треба це робити зараз і яка роль медіа в цьому.

Авторка – в минулому українська журналістка, більш як п’ять років жила і працювала у Мінську (Республіка Білорусь): викладала українську мову для білорусів, розвивала культурні проєкти, займалася підприємницькою діяльністю. Після повномасштабного російського вторгнення майже рік жила у Тбілісі (Сакартвело), де разом з іншими українськими активістами організовувала публічні й інформаційні акції на підтримку України. Це її особистий погляд на проблему комунікації двох країн та двох суспільств.

За останні роки українське суспільство особливо інтенсивно виробляло імунітет до російської пропаганди про Україну. Це відбувалось і завдяки медіа. Однак у нашому інформаційному просторі надалі звучать проросійські чи ще радянські штампи про інші країни чи народи, які, як і Україна, досі перебувають у сфері інтересів Росії. Тобто замість ставити складні питання, журналістика часто дає легкі відповіді, суб’єктивні оцінки, штампи, стереотипи – це все треба заміщати фактами та якісною експертною аналітикою.

Кому треба? Якісна комунікація без використання російських наративів потрібна всім, хто прагне вийти з-під московського впливу та будувати самостійні національні держави. Україні, яка прямо зараз воює, це вигідно насамперед. Натомість потенційні союзники часто подаються як вороги чи знецінюються. Нам простіше пояснити, як російське втручання в наші справи спричинило ту чи ту проблему, однак наразі важко подивитися на проблеми іншої країни як на результат цього ж таки російського втручання.

Стан речей у різних країнах колишнього СРСР подається як самостійний вибір народу, тимчасом як через прямі чи опосередковані російські впливи він таким не може бути. Свої імперські амбіції Росія всюди реалізовує по-різному – це факт, який необхідно враховувати при подачі інформації про пострадянський регіон і розкривати за допомогою причин та наслідків у кожному конкретному контексті. Це стосується не тільки Республіки Білорусь, але надалі йтиметься конкретно про цю країну.

Білорусь – це не або як Україна, або як Росія

Пошук простих порівнянь неактуальний там, де вже й так занадто спрощено. Різні пострадянські народи – свідки різних реалізацій російської геополітики. При найкращому розвитку подій Білорусь, поборовши своїх демонів, буде розвиватись у проєвропейському напрямку, очищатися від російського спадку та будувати національну державу. Тільки за останній десяток років активні білоруси змогли просунутись у цьому напрямку навіть при диктаторському режимі. Однак і вони, і ми у ключових 2014, 2020, 2022 роках не усвідомили сповна актуальності проблем сусіда для себе. Вочевидь, знищуючи століттями суб’єктність «своїх найближчих братів», Росії вдалося також унеможливити майже будь-який стратегічний діалог між українським і білоруським громадянськими суспільствами вже після розпаду СРСР. Хоч є і винятки, наприклад, правозахисні організації обох країн співпрацювали багато років.

Білоруську тему українські медіа до 2020 року висвітлювали доволі скупо поза заявами Олександра Лукашенка та мінськими домовленостями, тобто переважно в політичній площині. Наприкінці 2019 року, до пандемії та білоруських протестних подій, Лукашенко очолював рейтинг улюблених лідерів іноземних країн: згідно з опитуванням групи «Рейтинг», 66% українців ставилися до нього позитивно.

Дуже сильним був уже усталений образ батька, господарника, омріяної стабільності, рівних доріг і якісних продуктів. Буквально за рік позитивна оцінка Лукашенка знизилася майже вдвічі та продовжувала стрімко падати через антинародну політику та репресії, а більшість українців підтримувала білоруський протест і вболівала за перемогу білорусів. Власне, після 2020 року в українських ЗМІ з’являлося більше рефлексій на білоруську тему, інтерес до білоруського питання пожвавився. Коли Лукашенко надав територію Білорусі для російського наступу на Україну, його рейтинг в українців наблизився до нуля. Однак схоже, що Республіку Білорусь українці за інерцією продовжили асоціювати саме з диктатором, тому Білорусь і білоруси більшістю нині вважаються агресорами. Згідно з опитуванням групи «Рейтинг», у серпні 2022 року до білорусів негативно ставилися 52 % українців (у квітні 2022 року – 33 %, у квітні 2021-го – 4 %).

За відсутності чи недостатньої кількості інформації, рефлексії та багатоаспектного аналізу ситуації існує ризик для українців заміщати об’єктивну реальність простими аналогіями, наприклад, переносити на Білорусь більш знайомі та зрозумілі російські контексти. Інший спрощений варіант — переносити на іншу країну власний досвід. Наприклад, важливу роль у взаєминах українців і білорусів відіграли інтерпретації їхніх протестів сусідами. Спочатку був недостатньо відрефлексований білорусами Майдан, потім – українцями – протести 2020 року в Білорусі. Як результат, в інформаційному просторі з’явилися білоруський наратив «у нас не Майдан», український «ми не Білорусь», які поширювали лідери думок з обох сторін, протиставляючи народи одне одному. Тим часом росіяни впроваджували свої плани й проти українців, і проти білорусів, а ми не були готові фільтрувати інформаційні вкиди про сусіда так, як про себе. Деяких помилок у висвітленні білоруського питання можна уникнути тепер.

Назва країни та символіка

Офіційна назва країни – Республіка Білорусь. Білорусія – радянська, а пізніше російська назва. Зараз білоруси часом використовують «Білорусію» як мем, який позначає країну, якою її мріяв бачити диктатор Лукашенко. Використання цієї назви частіше трапляється в телеграм-каналах і соцмережах, ніж у ЗМІ, однак журналісти й редактори українських видань поза іронічним контекстом іноді використовують назву «Білорусія» публічно в соцмережах або ж пишуть з малої букви «білорусь». Урівнюючи Росію та Білорусь, ми ніби не засуджуємо російське втручання в Білорусь, а радше погоджуємося з тим, що білоруська територія дорівнює російській, - і нам це підходить.

Оксана Ціпліцька, Детектор Медіа