Американська демократія на пенсії, або Як Конституція XVIII століття дозволяє керувати світом

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

Сполучені Штати Америки майже два з половиною століття навчають світ демократії. Але чи не настав час самому вчителю скласти іспит? Чому президентом найбільш впливової демократії світу може стати кандидат, за якого проголосувало меншість американців? Чому країна з понад 340 мільйонами жителів фактично приречена обирати між двома політичними партіями? І чому людина, яка очолює державу, може одним підписом звільнити від федеральної кримінальної відповідальності власних політичних союзників, друзів і навіть родичів?

Американці люблять повторювати, що їхня Конституція - найвидатніший політичний документ сучасної цивілізації. Можливо. Але є одна незручна обставина: навіть найгеніальніший механізм, створений у XVIII столітті, потребує модернізації, якщо його використовують у XXI. Особливо тоді, коли за кермом опиняється Дональд Трамп.

Конституція 1787 року: святиня, яку бояться ремонтувати

17 вересня 1787 року у Філадельфії делегати Конституційного конвенту підписали документ, який став фундаментом американської державності. 4 березня 1789 року нова система федерального управління почала діяти.

Для свого часу Конституція США була революційною. Вона закріпила поділ влади, федералізм, представницьке правління та механізми взаємного стримування державних інститутів. Однак вона народилася в суспільстві, де існувало рабство, жінки не мали загального виборчого права, а політичні права значної частини населення були обмежені. Творці Конституції боялися тиранії монарха, але не менше боялися безпосередньої влади народу. Саме тому вони створили складну систему посередників між виборцем і президентом. Відтоді Конституцію змінювали 27 разів. Останню, 27-му поправку, ратифікували 7 травня 1992 року. Вона стосувалася набрання чинності змінами винагороди конгресменів, а не модернізації виборчої системи.

Звичайно, стверджувати, що американська демократія взагалі не змінювалася, було б історично неправильно. Скасування рабства 13-ю поправкою 1865 року, гарантії рівного захисту законом у 14-й поправці 1868 року, виборчі права жінок у 19-й поправці 1920 року, обмеження президентства двома виборними термінами у 22-й поправці, ратифікованій 1951 року, — усе це фундаментальні перетворення.

Проте архітектура президентських виборів, двопалатного Конгресу та надзвичайно широких повноважень президента щодо помилування залишилася впізнавано близькою до первісної моделі. І тут постає питання: чи може політична система залишатися повноцінно демократичною, якщо її ключові механізми систематично спотворюють принцип рівності голосів?

Американська арифметика: перемагає не завжди той, за кого голосує більшість

Уявімо футбольний матч. Одна команда забила три голи, інша — два. Але переможцем оголосили другу, бо її голи були забиті на «правильному» стадіоні. Абсурд? Приблизно так виглядають президентські вибори США для громадянина, який звик до принципу «одна людина — один голос».
Американці обирають не президента, а виборників, які формують Колегію виборників. Їх загалом 538, а для перемоги необхідно отримати щонайменше 270 голосів.

У 48 штатах і федеральному окрузі Колумбія діє правило, за яким переможець загальноштатного голосування отримує всіх виборників відповідної території. Мен і Небраска застосовують іншу, округову систему розподілу частини голосів.

Результат — можливість стати президентом, програвши загальнонаціональне голосування.

Йдеться про випадки, коли переможець отримав менше голосів виборців, ніж його головний конкурент, а не просто не набрав абсолютної більшості.

Особливо показовими стали вибори 2016 року. Гілларі Клінтон отримала 65,85 млн голосів американців і 227 голосів виборників. Дональд Трамп -  62,98 млн голосів американців і 304 голоси виборників. Ще сім голосів виборників отримали інші особи. Тобто, майже три мільйони додаткових голосів американців не забезпечили Клінтон президентства.

З юридичного погляду перемога Трампа була законною. З погляду прямої електоральної репрезентації -  це демонстрація системного парадоксу.
Справедливості заради, на виборах 2024 року Трамп уже випередив Камалу Гарріс і за кількістю голосів виборців, і в Колегії виборників. Отже, сама система не завжди створює розбіжність. Але вона постійно зберігає таку можливість.

І проблема не тільки в тому, хто виграє. Проблема в тому, що мільйони виборців у традиційно республіканських або демократичних штатах практично не впливають на кінцевий результат президентської кампанії. Натомість кілька десятків тисяч голосів у Пенсильванії, Вісконсині чи Мічигані можуть визначити долю всієї країни. Це не зовсім влада більшості. Це влада вибіркової політичної географії. І коли американські політики читають іншим країнам лекції про демократичне представництво, варто делікатно поцікавитися: чому голос американця у Вайомінгу має більшу вагу у формуванні Колегії виборників, ніж голос американця в Каліфорнії? Адже кожен штат отримує виборників відповідно до свого представництва в Конгресі, включно з двома сенаторами незалежно від кількості населення.

Федералізм США має власну логіку, але тут абсолютно не врахований принцип рівності голосів  громадян. І ці дві логіки в Америці давно перебувають у конфлікті.

Дві партії на триста мільйонів американців. Демократична конкуренція чи політичний картель?

Американська політична система має ще одну дивовижну особливість. У країні, яка проголошує свободу конкуренції головною умовою економічного розвитку, політична конкуренція фактично обмежена двома гігантськими організаціями. Демократична партія та Республіканська партія.

Звичайно, Конституція США не забороняє створювати інші політичні партії. І вони існують: Лібертаріанська, Зелена, Конституційна та інші.
Але формально дозволити конкуренцію — ще не означає створити умови для її реального існування.

Американська виборча система побудована переважно на одномандатних округах, де переможець отримує мандат, а всі інші залишаються ні з чим.
Саме цей механізм стимулює виборців голосувати не за того, кого вони підтримують, а проти того, кого найбільше бояться. Третя партія перетворюється не на альтернативу, а на потенційного викрадача голосів у одного з двох фаворитів. Політичний вибір поступово перетворюється на психологічний шантаж. Не голосуй за того, хто тобі подобається. Голосуй за нас, бо інакше переможуть вони. І так — покоління за поколінням.

Чи  це не продовження Громадянської війни? 12 квітня 1861 року артилерія Конфедерації відкрила вогонь по федеральному форту Самтер у Південній Кароліні. Почалася Громадянська війна, яка тривала до 1865 року. Її фундаментальною причиною був конфлікт навколо рабства, його поширення та політичної влади рабовласницьких штатів. Економічні й конституційні суперечності були важливими, але не можуть підміняти центрального питання рабства. Північ, яка швидше індустріалізувалася, протистояла Півдню, де економіка значною мірою спиралася на рабську працю.

Але є історична іронія. У XIX столітті саме Республіканська партія Авраама Лінкольна стала політичною силою боротьби проти поширення рабства, тоді як південні демократи були важливою опорою рабовласницького порядку. Сьогодні політична географія значною мірою протилежна.
Як це сталося?

Після Громадянської війни та Реконструкції Південь надовго став демократичним. У XX столітті політика Франкліна Рузвельта, боротьба за громадянські права, расова сегрегація, федеральне втручання та культурні конфлікти поступово змінили коаліції обох партій.
Особливо важливими стали Закон про громадянські права від 2 липня 1964 року та Закон про виборчі права від 6 серпня 1965 року.
Підписання цих законів президентом-демократом Ліндоном Джонсоном прискорило політичне перегрупування Півдня. Частина консервативного білого електорату поступово перейшла до республіканців.

Отже, неправильно стверджувати, що дві нинішні партії безпосередньо продовжують воювати одна з одною в незмінних ролях із 1861 року.
Але інше твердження цілком обґрунтоване: американська політика досі відтворює багато історичних регіональних, расових, релігійних та культурних конфліктів, коріння яких сягає Громадянської війни. Тільки сьогодні замість гармат використовують телеканали, соціальні мережі, політичну рекламу та алгоритми. Замість армій — електоральні штаби. Замість генералів — телевізійні проповідники політичної ненависті. І це вже не просто боротьба програм. Це боротьба двох уявлень про те, якою повинна бути Америка.

Президентське помилування: монархічний привілей у республіканській упаковці

Тепер — найцікавіше. Стаття II, розділ 2 Конституції США надає президентові право відстрочувати виконання покарань і здійснювати помилування за злочини проти Сполучених Штатів, за винятком випадків імпічменту.І це право ганебне і надзвичайно широке. Президент може помилувати людину, яка вже засуджена. Може зробити це ще до вироку. За певних обставин — навіть до висунення обвинувачення, якщо йдеться про вже вчинені федеральні правопорушення. І для цього президентові США не потрібні ні рішення парламенту, ні схвалення суду, ні згода потерпілих. Він не зобов’язаний пояснювати громадянам, чому вирішив скористатися цим правом.

Помилування не обов’язково означає визнання невинуватості, не усуває автоматично цивільної відповідальності та не поширюється на злочини за законами окремих штатів.

Проте у федеральній кримінальній юрисдикції президент отримує інструмент, який за своєю природою нагадує королівську прерогативу милості.
Історично цей механізм справді виріс із англійської традиції королівського помилування.

Виходить парадокс: американці скинули владу британського монарха, але залишили власному президентові одну з його найнебезпечніших привілеїв.
Сам по собі інститут помилування не є злом. Він може виправляти судові помилки, пом’якшувати надмірні покарання, допомагати політичному примиренню. Але що відбувається, коли милосердя перетворюється на політичну валюту? Коли президент може винагороджувати лояльність, захищати своє оточення або звільняти від покарання людей, чиї злочини були політично вигідними? Тоді це вже не милосердя держави.Це ризик приватизації правосуддя, і Дональд Трамп широко це використовує у власних інтересах.

Сто років президентської милості: найгучніші помилування Америки

Історія США після 1900 року демонструє, що зловживання або суперечливе застосування президентського права помилування не є винаходом Дональда Трампа. Він успадкував інструмент, який десятиліттями використовували президенти обох партій.

8 вересня 1974 року. Джеральд Форд помилував Річарда Ніксона. Після Вотергейтського скандалу та відставки 9 серпня 1974 року Ніксон отримав повне й безумовне помилування за федеральні правопорушення, які міг вчинити протягом президентства. Судового вироку щодо Вотергейту не було. Форд пояснював рішення необхідністю завершити національну кризу. Критики побачили в ньому небезпечний прецедент: президент може уникнути кримінального суду завдяки рішенню наступника.

24 грудня 1992 року. Джордж Буш-старший і справа «Іран — контрас». Буш помилував шістьох осіб, причетних до скандалу з таємними операціями адміністрації Рейгана, включно з колишнім міністром оборони Каспаром Вайнбергером. Рішення перервало частину судових процесів і викликало гострі запитання щодо можливого приховування відповідальності високопосадовців.

20 січня 2001 року. Білл Клінтон і мільярдер Марк Річ. В останній день президентства Клінтон помилував фінансиста Марка Річа, який перебував за межами США, уникаючи переслідування за федеральними обвинуваченнями, пов’язаними з податками й незаконними нафтовими операціями. Суперечки посилилися через пожертви колишньої дружини Річа на політичні та благодійні проєкти, пов’язані з Клінтонами. Розслідування не встановили кримінально доведеного продажу помилування.

2 липня 2007 року. Джордж Буш-молодший і Льюїс «Скутер» Ліббі. Президент замінив тюремне покарання колишньому керівнику апарату віцепрезидента Діка Чейні, засудженому за неправдиві свідчення, перешкоджання правосуддю та інші порушення в розслідуванні витоку інформації про співробітницю ЦРУ Валері Плейм. Це було пом’якшення покарання, а не повне помилування. Повне помилування Ліббі надав Трамп 13 квітня 2018 року.

25 серпня 2017 року. Дональд Трамп і шериф Джо Арпайо. Трамп помилував колишнього шерифа Аризони, засудженого за кримінальну неповагу до суду через невиконання судової заборони на певні практики затримання мігрантів. Помилування стало символом протистояння президентської політики федеральному судовому контролю.

23 грудня 2020 року. Пол Манафорт і Роджер Стоун. Наприкінці першого терміну Трамп помилував колишнього керівника свого виборчого штабу Пола Манафорта та давнього політичного соратника Роджера Стоуна. Манафорт був засуджений за фінансові злочини та інші правопорушення, а Стоун — за перешкоджання розслідуванню, неправдиві свідчення і вплив на свідка. Президент фактично використав конституційний привілей на користь людей зі свого політичного кола.

1 грудня 2024 року. Джо Байден помилував свого сина Гантера. Після попередніх публічних обіцянок не робити цього Байден надав синові широке помилування за федеральні правопорушення в період від 1 січня 2014 року до 1 грудня 2024 року. Гантер Байден мав обвинувальні рішення у справах, пов’язаних зі зброєю та податками. Аргумент батька -  політично мотивоване переслідування. Проблема для демократії — президент особисто вирішив долю кримінальних справ власного сина.

20 січня 2025 року. Превентивні помилування Байдена. В останні години президентства Байден захистив помилуваннями генерала Марка Міллі, Ентоні Фаучі, учасників розслідування штурму Капітолія та кількох членів власної родини. На відміну від помилувань засуджених, ці рішення не означали, що отримувачі були визнані винними. Байден пояснював їх загрозою політичного переслідування з боку нової адміністрації. Але сам факт, що президент вважав за необхідне превентивно захищати людей від наступного президента, став тривожним діагнозом американських інститутів.

І тут необхідно підкреслити: помилування засудженого за доведений злочин, помилування людини без висунутого обвинувачення та пом’якшення вироку -  юридично різні дії. Об’єднує їх не тотожність провини, а концентрація дискреційної влади в одних руках.

Дональд Трамп: коли помилування стає частиною політичної стратегії

20 січня 2025 року Дональд Трамп удруге склав президентську присягу. Того самого дня він здійснив один із найбільш резонансних актів президентського помилування в сучасній історії США. Йшлося про учасників подій 6 січня 2021 року, коли натовп прихильників Трампа увірвався до Капітолія під час процедури затвердження результатів президентських виборів. Трамп надав широкі помилування учасникам подій, а 14 засудженим, серед яких були керівники ультраправих угруповань Proud Boys та Oath Keepers, пом’якшив покарання до вже відбутого строку. Також було передбачено припинення відповідних незавершених федеральних проваджень. Це був не просто юридичний акт, це був  політичний виклик демократичнис інститутам, своєрідний маніфест безкарності .

Люди, яких федеральне правосуддя переслідувало за дії, пов’язані з нападом на конституційну процедуру передачі влади, отримали президентську милість від політика, на підтримку якого вони виступали. Виник фундаментальний конфлікт інтересів. Якщо президент може помилувати людей, які порушували закон, діючи в інтересах його політичного руху, то яким чином система запобігає повторенню таких дій? Та ніяк.І в цьому проблема.
Чи не перетворюється президентське помилування на своєрідну страховку політичної лояльності?

21 січня 2025 року Трамп помилував Росса Ульбріхта, засновника підпільного інтернет-майданчика Silk Road, засудженого, зокрема, за злочини, пов’язані з торгівлею наркотиками та відмиванням грошей.

21 жовтня 2025 року президент помилував Чанпена Чжао, засновника криптовалютної біржі Binance, який раніше визнав провину в порушенні американських вимог щодо протидії відмиванню коштів.

7 листопада 2025 року Трамп підписав нові помилування у справах, пов’язаних із президентськими виборами 2020 року.

Ці рішення різняться за обставинами та правовим змістом. Не кожне з них доводить корупцію або особисту вигоду президента. Але в сукупності вони демонструють, наскільки широко глава держави може впливати на результати федерального кримінального переслідування.

Розслідування жовтня 2026 року: помилування як привілей політичного табору

13 жовтня 2026 року Reuters оприлюднило розслідування практики помилувань державних посадовців у другій адміністрації Трампа. За підрахунками журналістів, щонайменше 85 посадовців, засуджених або обвинувачених у справах, пов’язаних із корупцією, отримали президентське помилування. Понад дві третини з них були республіканцями або публічними прихильниками руху MAGA.

Розслідування також оцінило, що такі рішення дозволили адресатам уникнути сукупно понад 130 років ув’язнення та приблизно 15 мільйонів доларів штрафів. Це не доказ, що всі помилування були незаконними. Конституція дає президентові відповідні повноваження. Але це серйозне питання до політичної доброчесності. Якщо політична лояльність стає чинником доступу до президентської милості, рівність перед законом перетворюється на красивий напис над входом до суду. І тут проблема вже не лише в особистості Трампа. Проблема в тому, що Конституція дозволяє настільки широкий простір для таких рішень.

Президентський імунітет: коли закон починає відступати перед посадою

1 липня 2024 року Верховний суд США ухвалив історичне рішення у справі Trump v. United States.
Шістьма голосами проти трьох суд визначив, що колишній президент має абсолютний кримінальний імунітет щодо дій у межах виключних конституційних повноважень, презумпцію імунітету щодо інших офіційних дій і не має такого імунітету щодо неофіційних дій.

Юридично це не означає, що президент отримав право вчиняти будь-які злочини. Але політично наслідки рішення надзвичайно серйозні. Тепер розслідування можливих злочинів президента потребує попереднього з’ясування, які його дії були офіційними, а які -  приватними.

Уявімо ситуацію, коли президент використовує державні інституції для досягнення власних політичних цілей. Де закінчується виконання конституційних повноважень і починається зловживання владою? Хто і за якими критеріями має провести цю межу? Американський Верховний суд залишив ці питання предметом складних юридичних спорів.

У поєднанні з президентським правом помилування виникає особливо небезпечна конструкція. Президент отримує суттєвий захист від кримінального переслідування за власні офіційні дії та водночас зберігає можливість помилувати інших осіб за федеральні злочини. Водночас є важливі обмеження. Президент не може своїм помилуванням скасувати імпічмент, звільнити від відповідальності за злочини за законодавством штатів чи гарантувати безкарність за майбутні правопорушення. (До слова, конституційність самопомилування президента залишається невирішеним питанням).
Але навіть із цими обмеженнями концентрація повноважень вражає. Особливо в країні, яка народилася з повстання проти надмірної влади британської корони.

 Європейське дзеркало: як працюють демократії без американської політичної арифметики

Американці часто сприймають власну політичну систему як універсальний стандарт демократії. Однак європейський досвід демонструє, що демократія може функціонувати за зовсім іншими правилами. І часто -  з ефективнішими механізмами політичного представництва.

Німеччина: коаліція замість монополії

У ФРН федеральні вибори відбуваються за персоналізованою пропорційною системою. Політичні партії, які долають встановлені законом бар’єри або відповідають спеціальним умовам, отримують представництво відповідно до результатів голосування. Канцлер обирається Бундестагом і залежить від парламентської більшості. Конструктивний вотум недовіри дозволяє змінити канцлера лише шляхом обрання наступника. Німецький федеральний президент має право помилування в окремих федеральних справах, але не є одночасно керівником уряду та центром виконавчої влади.

Велика Британія: парламент може відправити прем’єра у відставку

Британська Палата громад обирається переважно за принципом відносної більшості в одномандатних округах, подібно до США. Тому й британська система суттєво спотворює пропорційність представництва. Проте прем’єр-міністр залежить від довіри Палати громад. Політична партія може замінити свого лідера, а парламентська більшість - змінити уряд без очікування завершення фіксованого президентського строку. Королівська прерогатива помилування зберігається, але на практиці реалізується за міністерською порадою, а не як особисте рішення монарха.

Франція: прямі вибори президента і політична багатопартійність

Французького президента обирають громадяни прямим голосуванням, за потреби у два тури. Президент має значні повноваження, однак прем’єр-міністр і уряд відповідальні перед Національними зборами. Французький президент також має право індивідуального помилування відповідно до статті 17 Конституції. Отже, Франція не позбавлена подібного інституту, але його правова конструкція та практика відрізняються від американської. Французька парламентська виборча система теж не є пропорційною, однак багатопартійність там значно реальніша, ніж у США.

У кожної з цих систем є власні проблеми. Німеччина може місяцями формувати коаліції. Франція періодично переживає конфлікти між президентом і парламентом. Британська система здатна надати партії парламентську більшість без більшості голосів виборців. Проте принципова відмінність полягає в іншому. У більшості європейських парламентських демократій політичний керівник не має настільки персоналізованого, фіксованого мандата виконавчої влади, як президент США. Американська система прагне забезпечити стабільність влади. Європейські парламентські системи частіше забезпечують можливість її оперативної зміни. Іноді стабільність - перевага. Але іноді вона перетворюється на чотирирічну гарантію того, що суспільство мусить терпіти власну політичну помилку.

 Двопартійна ротація: демократія чи узаконений поділ держави між елітами?

У США президентський термін становить чотири роки. Одна особа не може бути обрана президентом більше двох разів. Але це не означає, що політична еліта змінюється кожні вісім років.Часто змінюються лише її представники.

Фінансування кампаній, партійні донори, лобістські структури, великі корпорації, політичні консультанти та впливові медіа формують середовище, у якому новим політичним силам надзвичайно важко конкурувати.

21 січня 2010 року Верховний суд США у справі Citizens United v. Federal Election Commission ухвалив рішення, яке суттєво розширило можливості незалежних політичних витрат корпорацій та інших організацій. Суд виходив із конституційного захисту свободи політичного висловлювання. Критики ж побачили в рішенні додатковий механізм посилення впливу великих грошей на вибори. Це не означає, що корпорації отримали право необмежено перераховувати гроші безпосередньо кандидатам. Такі внески залишаються предметом окремих обмежень. Але незалежні політичні комітети, включно із Super PAC, створили можливість витрачати величезні кошти на підтримку або дискредитацію кандидатів.

У результаті американський виборець формально залишається сувереном системи, проте шлях до його голосу прокладають ті, хто має гроші, медійний ресурс та організаційну інфраструктуру. В США відбулася  олігархізація представницької демократії, коли політична конкуренція існує, але умови входу до неї нерівні.

І тут Дональд Трамп є особливо цікавим прикладом. Він прийшов у політику з обіцянкою осушити вашингтонське болото. Але замість демонтажу системи персональних зв’язків, політичного фаворитизму та концентрації влади його президентство дедалі більше ставить питання про поглиблення саме цих явищ. Трамп не створив американську систему. Він використав в своїх інтересах  її слабкі місця, і має намір її видозмінювати, роблячи більш ручною і особисто  керованою. Він постійно  демонструє, як багато може зробити президент, який не вважає неписані політичні правила обов’язковими для себе.

Чи стають Сполучені Штати диктатурою?

Слово «диктатура» сьогодні надзвичайно популярне. Ним часто називають будь-якого політичного опонента, який поводиться агресивно, порушує традиції або демонструє авторитарні схильності. Але серйозний політичний аналіз вимагає точності.

Станом на жовтень 2026 року було б неправильно стверджувати, що США вже перетворилися на повністю сформовану диктатуру. Поки що.
У країні продовжують діяти незалежні суди, опозиційні партії, виборні органи штатів, громадські організації, журналістські розслідування та механізми конституційного контролю. Конгрес зберігає законодавчі та контрольні повноваження, а президенти можуть програвати вибори.
Але відбуваються   небезпечні процеси і явища . Демократія почала  втрачати свою якість поступово, не скасовуючи виборів і не проголошуючи диктатуру. Це вже не зовсім і демократія, це Трампократія.

Політологи називають такі процеси демократичною ерозією або автократизацією. Її характерними ознаками можуть бути політизація правосуддя, використання державних повноважень проти опонентів, послаблення незалежних інститутів, делегітимізація виборів та концентрація влади навколо одного лідера.

У цьому контексті особливо тривожним залишається досвід 2020–2021 років. Після поразки на президентських виборах 3 листопада 2020 року Дональд Трамп неодноразово заявляв про масові фальсифікації, які не були підтверджені доказами, достатніми для зміни результату виборів.
6 січня 2021 року відбувся напад на Капітолій. А 20 січня 2025 року президент, який повернувся до влади, застосував широкі помилування до учасників цих подій. Саме цей історичний ланцюг, а не просто груба риторика Трампа, повинен викликати занепокоєння. Адже демократія тримається не лише на законах. Це готовность переможця не зловживати перемогою, а переможеного - прстійно  визнавати законну поразку.

Трамп на таке не здатний, він просто не віддасть владу. Коли ці правила руйнуються, навіть найстаріша конституційна республіка може опинитися перед загрозою авторитарного переродження.

Американська демократія і Україна: небезпечна ціна президентських примх

Для України питання якості американської демократії не є академічною дискусією. Сполучені Штати залишаються однією з ключових держав у системі міжнародної безпеки, а рішення Вашингтона безпосередньо впливають на здатність України протистояти російській агресії. І тут виявляється ще одна слабкість американської системи. Зовнішня політика держави, яка претендує на роль гаранта демократичного світового порядку, може суттєво змінюватися залежно від політичних переконань, особистих симпатій і стилю одного президента.

Вчора Україна могла розраховувати на одну модель американської підтримки. Сьогодні — на іншу, завтра — на третю. І це відбувається не тому, що змінилися міжнародне право, кордони України або факт російської агресії. Просто змінився мешканець Білого дому.

Безумовно, американський Конгрес, Пентагон, Державний департамент і союзницькі механізми здатні стримувати різкі політичні повороти. Проте персоналізація зовнішньої політики залишається надзвичайно високою.

Для України це означає необхідність розвивати відносини не лише з американським президентом, а й із Конгресом, урядами штатів, громадськими організаціями, бізнесом та американським суспільством. І головне -  зміцнювати власні оборонні можливості та європейські союзи, щоб безпека української держави не залежала від настрою одного політика у Вашингтоні.

Демократичний світ не повинен бути заручником жодного президента.Навіть американського, навіть такого як Дональд Трамп.

Що Америці необхідно змінити?

Проблеми американської політичної системи не є нерозв’язними. Однак їх подолання вимагало б реформ, на які дві головні партії досі не продемонстрували достатньої спільної політичної волі.

Першою реформою могло б стати запровадження прямих загальнонаціональних виборів президента. Це забезпечило б рівну вагу голосів громадян незалежно від штату проживання. Така зміна на федеральному рівні вимагала б конституційної реформи, а альтернативні міжштатні механізми мають власні юридичні проблеми.

Друга реформа — зміна виборчих правил, які фактично консервують двопартійну монополію. Рейтингове голосування, багатомандатні округи та пропорційні елементи представництва могли б відкрити простір для нових політичних сил.

Третя — конституційне обмеження президентського права помилування. Насамперед щодо власних родичів, найближчих посадовців та осіб, причетних до злочинів, пов’язаних із забезпеченням особистої політичної влади президента. Водночас потрібно зберегти можливість виправляти судові помилки та несправедливі вироки.

Четверта — чіткіше законодавче й конституційне врегулювання президентської відповідальності, яке не дозволяло б перетворювати офіційні повноваження на прикриття кримінальних зловживань.

П’ятою — прозоріші правила політичного фінансування, які забезпечували б суспільний контроль за великими донорами та їхнім впливом.

Це складні реформи. Але хіба демократія повинна бути легкою для політичних еліт? Її завдання — не забезпечувати комфорт тим, хто керує державою, а захищати тих, від чийого імені цією державою керують.

Висновок. Америка не стала диктатурою. Але її демократія потребує капітального ремонту

Є особлива історична іронія в тому, що Сполучені Штати, які десятиліттями підтримували демократичні перетворення в інших країнах, самі дедалі гостріше стикаються з проблемами власної конституційної конструкції. Їхня виборча система допускає перемогу кандидата, який програв загальнонаціональне голосування. Їхня партійна система майже не залишає простору для нових політичних сил. Їхній президент має надзвичайно широкі повноваження щодо помилування, які можуть бути використані на користь особистого або політичного оточення. А судова доктрина президентського імунітету створила додаткові бар’єри для кримінального переслідування за офіційні дії.

І все це — не вигадки ворогів Америки.Це реальні особливості американської правової системи. Проте було б так само неправильно заперечувати її історичні досягнення: незалежність судової влади, традиції громадянських свобод, федералізм, стійкість громадянського суспільства та здатність інститутів протистояти політичному тиску. Саме тому питання полягає не в тому, чи є Америка безнадійною демократією.
Питання в тому, чи вистачить американському суспільству сили реформувати систему, перш ніж її слабкості остаточно використають політики з авторитарними амбіціями.

Дональд Трамп — не причина всіх проблем американської демократії, він не могильщик американської Конституції, він її  “крєш -тест”, найжорсткіший за останні десятиліття. Але політична система, якій для збереження демократії постійно потрібен порядний, стриманий і відповідальний президент, має конструктивний дефект.

Бо справжня демократія повинна залишатися демократією навіть тоді, коли президентом стає людина, яка не любить обмежень.

Америка колись довела світові, що державою можна керувати без короля. Тепер їй належить довести, що президент не повинен ставати королем. Інакше знамените американське гасло про владу народу ризикує перетворитися на нову політичну формулу: "Влада належить народу. Але користуються нею ті, хто встиг зайняти Білий дім".