35 років НЕЗАЛЕЖНОСТІ: шість президентів і одна помилка  

Що Україна зробила правильно, де помилилася і чому зрештою прийшла до війни. Інтерв’ю Тараса Стецьківа для NV напередодні 35-ї річниці Незалежності України цікаве не стільки набором оцінок діяльності шести українських президентів, скільки можливістю подивитися на всю новітню історію держави як на один незавершений процес.

Тарас Стецьків — не сторонній спостерігач цієї історії. У 1990 році він став депутатом першого демократичного скликання Верховної Ради, був п’ять разів народним депутатом, працював радником президента Леоніда Кучми, належав до лідерів Помаранчевої революції і був безпосереднім учасником багатьох політичних конфліктів, які сьогодні вже стали історією.

У розмові з Максимом Бутченком він проводить Україну крізь шість президентств — Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми, Віктора Ющенка, Віктора Януковича, Петра Порошенка і Володимира Зеленського — і фактично ставить набагато ширше запитання: чому держава, яка мирно отримала незалежність 1991 року, через три десятиліття мусила захищати цю незалежність у найбільшій війні Європи після 1945-го?

Стецьків говорить про помилки всіх президентів, успіхи окремих із них, Майдани, війну і рішення, які визначили шлях держави.

1991. Незалежність, яку проголосили не лише націонал-демократи

Один із головних парадоксів 24 серпня 1991 року полягає у цифрі 346. Саме стільки депутатів Верховної Ради УРСР проголосували за Акт проголошення незалежності. Проти був лише один, троє утрималися, дванадцять не голосували. Це не легенда і не пізніша політична інтерпретація — електронний протокол парламенту зберіг точний результат голосування. Тобто Незалежність проголосила та Верховна Рада, в якій абсолютну більшість становила комуністична номенклатура.

Як так сталось? Стецьків не романтизує цю історію. Після провалу московського путчу 19–21 серпня частина української комуністичної еліти зрозуміла: радянський центр руйнується, а залишитися разом із ним означає ризикувати власним політичним майбутнім.

Національно-демократична опозиція змогла використати цей короткий історичний момент. Одна з найточніших фраз Стецьківа про серпень 1991 року звучить так: «Ми витиснули максимум із того, що можна було витиснути в 91-му році».

Це добре узгоджується з іншими рішеннями парламенту. У День проголошення Незалежності депутати не тільки ухвалили Акт про незалежність. Було постановлено, що відтепер на території України діють її Конституція і її закони, а на 1 грудня призначено всеукраїнський референдум. Офіційний текст проголошував незалежність України та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.

Історична деталь, яку сьогодні часто забувають: спочатку за постанову про проголошення Ннезалежності проголосував 321 депутат, а через кілька хвилин уже за сам Акт — 346. Це означає, що протягом одного парламентського засідання політична логіка змінилася майже блискавично.

Україна не здобувала незалежність у серпні 1991 року класичним військовим повстанням. Вона скористалася крахом імперського центру і перетворила кризу СРСР на юридичне народження власної держави.

Кравчук - президент компромісу

Леонід Кравчук ідеально відповідав характеру першого етапу української незалежності. Не революціонер. Не радикальний реформатор. Не людина різких рухів. Його стихія - компроміс.

Саме цим Стецьків пояснює, чому президентом став Кравчук, а не В’ячеслав Чорновіл.

Популярна сьогодні контрфактична історія звучить просто: якби переміг Чорновіл, Україна швидше провела б реформи, швидше пішла б на Захід і уникнула б багатьох майбутніх проблем. Стецьків із цим не зовсім погоджується. Україна 1991 року була дуже різною. Донбас, Крим, великі промислові центри Півдня і Сходу залишалися глибоко інтегрованими у радянський економічний, інформаційний та культурний простір. Армія, спецслужби, чиновницький апарат — усе це ще вчора було частинами СРСР. Радикальний сценарій міг прискорити реформи. Але міг і прискорити конфлікт. Саме тому перший президент пішов шляхом максимальної обережності.

І тут постала  перша велика плата за компроміси: Україна отримала політичну незалежність швидше, ніж створила незалежну економічну і безпекову систему.

Влучна фраза Кравчука, яка згодом стала майже народним афоризмом, — «Маємо те, що маємо» — дуже точно передає стиль цієї епохи: приймати реальність такою, якою вона склалася, і намагатися маневрувати всередині неї.

Але в одному питанні маневр мав історичні наслідки, які Україна відчуває досі. Це ядерна зброя.

Ядерне роззброєння. Чи справді Україна не мала іншого вибору?

Тут Стецьків висуває одну зі своїх найжорсткіших тез. Його оцінка президентства Кравчука фактично зводиться до двох великих претензій: провал реформ і надто швидка відмова від ядерного потенціалу. Власне, ядерна тема потребує найбільшої точності.

Після розпаду СРСР на території України справді опинився один із найбільших у світі ядерних арсеналів. Водночас питання оперативного контролю, технічного обслуговування боєзарядів, кодів запуску, виробництва компонентів і міжнародного визнання України як ядерної держави було значно складнішим, ніж популярна формула «ми мали третій ядерний арсенал світу».

Проте неправильно й інше спрощення — ніби Київ у 1991–1993 роках просто безумовно погодився віддати всю зброю. Документи свідчать про протилежне.

18 листопада 1993 року Верховна Рада ратифікувала Договір СНО-1 із дуже суттєвими застереженнями. Парламент записав, що знищенню відповідно до договору підлягають 36% носіїв та 42% боєзарядів. Додаткове знищення могло здійснюватися вже за процедурами, які визначатиме сама Україна. Це надзвичайно важливий факт.

Тобто восени 1993 року парламентська позиція була значно обережнішою, ніж остаточна модель повної денуклеаризації.

Але через два місяці, 14 січня 1994 року, в Москві Леонід Кравчук, Білл Клінтон і Борис Єльцин підписали Тристоронню заяву. Вона передбачала вивезення ядерних боєзарядів з України до Росії, компенсацію паливом для українських АЕС та американську фінансову допомогу на демонтаж. Документ передбачав, що всі ядерні боєзаряди будуть виведені з України, а ядерне роззброєння має завершитися протягом семирічного періоду.

Водночас США і Росія обіцяли поважати незалежність, суверенітет та чинні кордони України й утримуватися від погрози силою або її застосування.

Наступним кроком став Будапештський меморандум 5 грудня 1994 року. І саме тут історія стає трагічною. Україна віддала матеріальний засіб стримування в обмін на систему політичних запевнень, один із підписантів якої — Російська Федерація — сам згодом став агресором.

2014 року Верховна Рада вже зверталася до держав Будапештського меморандуму з вимогою виконати взяті зобов’язання у зв’язку з російським вторгненням у Крим.

Після повномасштабної війни Україна на майданчику ООН прямо заявила: її досвід показує, що роззброєння без надійних гарантій безпеки може бути небезпечним.

Відтак, Стецьків вважає, що стверджувати, що Україна могла просто залишити весь радянський ядерний арсенал і без проблем стати самостійною ядерною державою, було б історично некоректно.

Натомість цілком справедливе інше питання: чи могла Україна довше торгуватися, повільніше роззброюватися і вимагати значно сильнішої моделі безпеки? Документи 1993 року показують: простір для переговорів справді існував. І це робить ядерне роззброєння одним із найбільших стратегічних «що було б, якби» української історії.

Кучма. Держава стабілізується — система стає олігархічною

Леонід Кучма отримав країну в стані економічної катастрофи. Саме за його президентства завершився період гіперінфляції, була введена гривня, ухвалена Конституція 1996 року, почалося економічне зростання.

І водночас саме за Кучми сформувався політико-економічний механізм, який наступні двадцять років значною мірою визначав українську політику: великий капітал — телеканали — парламентські фракції — уряд — президентська адміністрація. Іншими словами, створилась олігархічна модель.

Але Кучма залишив після себе ще одну фразу, значення якої виявилося значно глибшим, ніж багато хто сприймав у 2003 році: «Україна — не Росія». Так називалася його книга. Під час її презентації Кучма пояснював російській аудиторії, що українці й росіяни — окремі нації, а потім вимовив ще одну дивовижно пророчу фразу: «Україну ми створили, потрібно створити тепер українців».

Минуло менш ніж двадцять років — і Росія розпочала повномасштабну війну проти України значною мірою саме тому, що її керівництво так і не погодилося з першою частиною цієї формули: що Україна — не Росія.

Парадокс Кучми полягає саме у цьому. За нього Україна зберігала надзвичайно тісні зв’язки з Москвою, балансувала між Росією і Заходом, але водночас поступово формувалася як окрема держава. Проблема ж була в іншому: держава ставала сильнішою інституційно, але дедалі менш конкурентною політично. Справа Георгія Гонгадзе, касетний скандал, «Україна без Кучми», концентрація медіаресурсів у руках кількох бізнес-груп — усе це створило передумови вибуху 2004 року.

2004. Перший Майдан і перший великий розрив із Москвою

Для Стецьківа Помаранчева революція — одна з головних точок української історії. І не лише тому, що він був одним із її польових командирів Майдану. Суть 2004 року він бачить у геополітичному переломі. До цього Україна могла балансувати. Після 2004-го питання «Росія чи Захід?» поступово перестало бути просто зовнішньополітичним вибором і стало питанням суспільної моделі.

Москва відкрито підтримувала Віктора Януковича. Президент Росії Володимир Путін навіть двічі привітав його з перемогою ще до остаточного завершення виборчої епопеї.

Але мільйони українців вийшли на вулиці не за революційну зміну державного устрою, а за значно простішу вимогу: не крадіть наш вибір. У цьому й була революційність 2004 року. Українці вперше масово продемонстрували владі: вибори — це не адміністративна процедура, результат якої можна намалювати згори. Саме тоді на поверхню вигулькнула вийшла й інша проблема — сепаратизм.

Сєвєродонецьк. Попередження, яке Україна не почула

28 листопада 2004 року у Сєвєродонецьку відбувся з’їзд депутатів різних рівнів, де лунали ідеї створення південно-східної автономії. Реакція Віктора Ющенка тоді була надзвичайно жорсткою. Він заявив:

«Ми вимагаємо негайного порушення кримінальних справ проти губернаторів-сепаратистів». Наступного дня Ющенко назвав події у Сєвєродонецьку «шабашем» і говорив про «силовий варіант». Але після перемоги революції масштабного покарання організаторів не сталося.

Через двадцять років Стецьків називатиме це однією з найбільших помилок Ющенка: він не покарав їх за сепаратизм. Ющенкова логіка була проста. Новий президент вирішив, що після гострого протистояння країну треба примирити. Для цього необхідно домовитися з елітами Донбасу. За словами Стецьківа, Ющенко розраховував, що політичне помилування породить лояльність. Сталося навпаки.

Поступливість була прочитана як слабкість. Але чи можна прямо сказати, що непокараний Сєвєродонецьк 2004-го «спричинив» Донецьк і Луганськ 2014-го? Ні. Це було б надто прямолінійно. Але цілком можна сказати інше: у 2004 році українська держава вперше отримала публічне попередження, що регіональний сепаратизм може використовуватися як інструмент політичного тиску. І не створила достатньо сильного правового запобіжника.

Ющенко. Величезний кредит довіри — і величезне розчарування

Перемога Віктора Ющенка була майже безпрецедентною. Майдан дав новій владі не просто президентський мандат.

Він дав моральну легітимність для демонтажу старої системи. Саме тут, на думку Стецьківа, і сталася головна помилка. Частина людей, які прийшли до влади після Помаранчевої революції, хотіла не знищити систему Кучми, а зайняти в ній місця попередників.

Так виникла історія про «любих друзів». Сама фраза Ющенка «любі друзі» була звичайним мовним зверненням у його виступах, але дуже швидко перетворилася на політичний термін — символ найближчого президентського оточення. І далі конфлікти всередині помаранчевої команди врешті стали одним із факторів руйнування її політичного капіталу.

Юлія Тимошенко проти оточення Ющенка.Ющенко проти Тимошенко. Взаємні звинувачення. Відставка уряду. Меморандум із Януковичем. І поступово головний невдаха  2004 року Віктор Янукович почав повертатися. Це одна з найгіркіших закономірностей української політики: революція перемогла, але стару систему не ліквідували — і вона відновила себе.

Янукович. «Почую кожного» — і держава, яка перестала чути суспільство

Президентська кампанія Віктора Януковича 2009–2010 років мала знаменитий слоган: «Почую кожного!». Янукович навіть після вступу на посаду називав це гасло своїм головним кредо. Історична іронія полягає в тому, що його президентство завершилося саме через абсолютну нездатність влади почути суспільство.

За кілька років влада концентрується навколо президента та його оточення. Посилюється так звана «Сім’я». Відбувається тиск на опозицію. Юлію Тимошенко ув’язнюють. Україна декларує рух до Європейського Союзу, але паралельно влада дедалі більше нагадує пострадянську персоналістську модель.

І нарешті восени 2013 року відбувається рішення, яке запускає історичний ланцюг подій: уряд призупиняє підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Починається Євромайдан: побиття студентів, сотні тисяч людей на вулицях, диктаторські закони 16 січня, перші загиблі і нарешті — розстріли 18–20 лютого 2014 року. Гасло «Почую кожного» закінчилося снайперськими пострілами у центрі столиці.

У цьому сенсі президентство Януковича стало остаточним доказом: Україну вже неможливо повернути до пострадянської авторитарної моделі без масштабного насильства.

21 лютого 2014-го. День, який змінив президентську історію

Саме тут Стецьків висуває одну зі своїх найбільш різких провокативних тез: Петро Порошенко став президентом значною мірою випадково.

Після кривавих подій на Майдані Віктор Янукович провів переговори з лідерами парламентської опозиції. 21 лютого було підписано угоду про врегулювання політичної кризи. Від опозиції під нею стояли підписи: Віталія Кличка, Арсенія Яценюка, Олега Тягнибока. Документ передбачав повернення Конституції 2004 року, дострокові президентські вибори і формування нового уряду.

Петра Порошенка серед підписантів не було. За розповіддю Стецьківа, з випадкової причини Порошенко не потрапив до групи переговорників і не став асоціюватися з компромісом із Януковичем у момент, коли на Майдані вже були десятки загиблих. Стецьків формулює категоричний висновок: «Тому я кажу, що Порошенко став президентом випадково». На виборах 25 травня 2014 року Порошенко отримав 54,70% голосів і переміг уже в першому турі. Друге місце посіла Юлія Тимошенко з 12,82%.

Але чи можна перемогу Порошнка пояснити лише однією випадковістю. Україна після втечі Януковича, початку російської окупації Криму та війни на Донбасі шукала кандидата, здатного виглядати одночасно проєвропейським, досвідченим і прийнятним для різних регіонів. Порошенко опинився саме в цій точці перетину цих очікувань. Але Стецьків справедливо відзначає: політична історія іноді визначається дрібними подіями, значення яких стає очевидним лише згодом.

Порошенко. «Жити по-новому» в країні, яка вже жила у війні

Передвиборче гасло Петра Порошенка 2014 року було: «Жити по-новому». Так називалася і його офіційна президентська програма. Але жити по-новому довелося в умовах, яких Україна ще не знала. Анексований Крим. Війна на Донбасі. Розвалена армія. Економічна криза. Сотні тисяч переселенців. Фактична війна з Росією, яку Москва намагалася маскувати під «внутрішній конфлікт».

Саме за президентства Порошенка почалося масштабне відновлення Збройних сил, було підписано і ратифіковано Угоду про асоціацію з ЄС, Україна отримала безвізовий режим, розпочала декомунізацію, значно посилила політику української ідентичності, отримала Томос про автокефалію Православної церкви України. А в Конституції було закріплено стратегічний курс на членство в ЄС і НАТО. Тобто геополітичний розворот, який почався у 2004 році і став незворотним після 2014-го, нарешті почав закріплюватися інституційно.

Але існував також інший бік цієї історії. Суспільство очікувало після Майдану швидкого демонтажу олігархічної системи, нових судів, антикорупційної революції і радикального оновлення політичних еліт. Цього не сталося в тому масштабі, як очікували. І тому президент, який 2014 року переміг у першому турі, через п’ять років отримав проти себе величезне протестне голосування.

Зеленський. «Кожен з нас — Президент»

20 травня 2019 року Володимир Зеленський під час  інавгурації сказав одну з найвідоміших фраз свого президентства: «Кожен з нас — Президент». І уточнив: не лише 73%, які за нього проголосували, а всі українці. Ця фраза дуже точно відображала феномен Зеленського 2019 року. Він прийшов не просто як новий президент. Він прийшов як заперечення традиційного українського політичного класу. Актор. Телевізійний президент із серіалу. Людина без досвіду державного управління. І водночас кандидат, який отримав у другому турі 73,22% голосів.

За Зеленського голосували дуже різні люди — часто з абсолютно протилежними очікуваннями. Одні хотіли швидкого миру. Інші — боротьби з корупцією. Треті — покарання старих політиків. Четверті — просто хотіли бачити нове обличчя.

Саме у цьому Стецьків бачить фундаментальну проблему Зеленського. На його думку, президент досі занадто часто поводиться не як державний інституційний політик, а як людина, яка працює з аудиторією. Для актора аудиторію треба переконати. Для президента іноді треба зробити навпаки — прийняти непопулярне рішення і пояснювати його навіть тоді, коли більшість не хоче чути.  Це головна претензія Стецьківа до Зеленського.

Але історія Зеленського розділилася на дві частини - після 24 лютого 2022 року. Президент мирного часу і президент найбільшої війни в історії незалежної України — це вже фактично дві різні політичні постаті.

2022. Президент залишається у Києві

У перші години російського вторгнення головним питанням було не тільки те, чи вистоїть українська армія. Було питання: чи залишиться держава керованою? Зеленський залишився в Києві. І це рішення мало величезний психологічний ефект. Політик, якого роками критикували за сценічність, у найнебезпечніший момент перестав грати роль президента і фактично мусив стати президентом воюючої держави.

У цьому криється одна із найбільших іроній усієї 35-річної історії Незалежності. 1991 року президентом став колишній секретар ЦК Компартії. 2004 року за право обирати президента стояв Майдан. 2014 року президента вигнала революція. 2019 року президентом став актор, який грав президента в телесеріалі. А 2022 року саме цей актор мусив очолити опір Росії у війні за існування української держави. Історія України рідко рухалася прямими лініями.

Чи була велика війна неминучою?

Це, можливо, найважливіше питання всього інтерв’ю Стецьківа. Якщо дивитися назад, дуже легко побудувати красиву лінію: 1991 — Незалежність. 2004 — перший розрив із Росією. 2014 — другий розрив. 2022 — велика війна. І звідси висновок: війна була неминучою. Але історія так не працює.

Неминучим був не конкретний день 24 лютого 2022 року. Неминучим ставав конфлікт двох несумісних моделей майбутнього. Україна дедалі більше хотіла бути окремою європейською політичною нацією. Російська ж влада дедалі менше була готова прийняти сам факт існування такої України. Саме тому дуже символічно виглядає фраза Кучми 2003 року: «Україна — не Росія». 2003 року вона могла здаватися інтелектуальною формулою. Після 2014 року вона стала геополітичним фактом. Після 2022-го — причиною війни за саме право України залишатися Україною.

Шість президентів — шість незавершених завдань

Якщо подивитися на історію через оптику Тараса Стецьківа, то проглядається одна закономірність. Кожен президент розв’язував частину проблем — і залишав наступникові нову.

Отже ще раз. Кравчук створив політичні рамки незалежної держави, але не провів радикальних економічних реформ і погодився на модель ядерного роззброєння, слабкість якої стала очевидною через двадцять років. Кучма стабілізував державу та економіку, але створена за нього система породила олігархічний політичний механізм. Ющенко закріпив демократичний і національний поворот після Помаранчевої революції, але не демонтував стару систему і не покарав сепаратистський виклик 2004 року.  Янукович спробував повернути державу до пострадянської авторитарної моделі — і спровокував нову революцію.  Порошенко розвернув Україну остаточно на Захід, відбудував армію і закріпив європейський та євроатлантичний курс, але не зміг задовольнити суспільний запит на демонтаж старої політичної системи. Зеленський прийшов як заперечення цієї системи, а натомість отримав завдання, якого не мав жоден із попередників: зберегти існування самої держави.

Найважливіша помилка всіх українських президентів

Тут ми вийдемо за межі інтерв’ю Тараса Стецьківа. У шести президентів були абсолютно різні характери. Кравчук — майстер компромісу, Кучма — директор держави, Ющенко — політик ідентичності. Янукович — представник регіонально-олігархічної системи. Порошенко — політик і підприємець воєнної держави. Зеленський — політичний лідер, створений масовою комунікацією.

Але у них була одна спільна проблема: майже кожен намагався домовитися з системою, яку мав змінити. Кравчук — із радянською номенклатурою. Кучма — з олігархами. Ющенко — з елітами Донбасу. Янукович — уже сам став системою. Порошенко — намагався одночасно реформувати й утримувати баланс старих еліт. Зеленський — прийшов із обіцянкою зламати систему, але швидко зіткнувся з тим, що державою неможливо керувати як передвиборчим штабом.

Україна щоразу змінювала президента швидше, ніж змінювала державний механізм. Саме тому Майдани ставали своєрідною аварійною системою української демократії. Коли інституції не давали суспільству можливості змінити курс — суспільство виходило на площу.

Україна проголосила Незалежність за один день, а виходить з імперії 35 років. Мабуть, це і є головний висновок із розмови із Тарасом Стецьківим. 24 серпня 1991 року Україна юридично перестала бути частиною Радянського Союзу.

Але імперія не зникає з країни одним парламентським голосуванням. Залишаються економічні зв’язки. Мова імперського центру. Спільний культурний простір. Спецслужби. Церква. Бізнес. Політичні еліти. Телебачення. Міфи про «братні народи». Залежність від російських енергоносіїв.  І головне — це переконання самої Росії, що незалежність України є якоюсь історичною випадковістю.

Саме тому 35 років української Незалежності  - це історія поступового демонтажу імперії всередині самої України. 1991 року ми вийшли з СРСР юридично. 2004 року — політично. 2014 року — геополітично. Після 2022 року має глибокий цивілізаційний. І щоразу росія намагається зупинити цей рух. Спочатку політичним впливом. Потім економічним тиском. Далі проросійськими політичними силами. Згодом гібридною війною. І нарешті — танками і ракетами.

По суті, нині Росія пнеться силою скасувати Акт проголошення Незалежності, який 35 років тому ухвалили 346 депутатів Верховної Ради, а через три місяці підтвердив український народ. І саме тому сьогодні слова з Акту Незалежності «Територія України є неподільною і недоторканною» відчитуються зовсім по-інакшому, ніж у 1991-му. Тоді це було положення документа. Сьогодні за кожне його слово заплачено життями українців.

Замість післямови

Кравчук казав: «Маємо те, що маємо». Кучма написав: «Україна — не Росія». Ющенко обіцяв сепаратистам відповідальність і говорив: «Любі друзі». Янукович ішов на вибори з обіцянкою: «Почую кожного». Порошенко пропонував: «Жити по-новому». Зеленський сказав: «Кожен з нас — Президент».

Шість фраз. Шість президентів. Шість різних епох. Але за ними можна побачити одну історію. Україна весь цей час шукає відповідь на запитання, якою державою вона хоче бути. І, можливо, ця найважливіша відповідь уже дана, але не президентами. Її дали українці після 24 лютого 2022 року.

Її суть у тому, що Україна може сперечатися про президентів, партії, мови, реформи, корупцію, Майдани, історію і майбутнє. Але є питання, яке перестало бути предметом дискусії: Україна є і буде незалежною самостійною державою. 24 серпня 1991 року це записали на папері. Через 35 років за ці словами Україна платить найвищу людську ціну.

Головне фото згенеровано ШІ