Візит патріарха Кіріла до Білорусі: РПЦ легітимізує режим Лукашенка і вбиває релігійну свободу

Ярослав Чорногор

Директор програми російських і білоруських студій аналітичного центру Рада зовнішньої політики "Українська призма". Кандидат історичних наук. Закінчив історичний та економічний факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

4-6 червня 2025 року очільник РПЦ Кірілл відвідав Білорусь з офіційним церковним візитом, під час якого провів тривалу закриту зустріч із Лукашенком. У заявах Кирила та Лукашенка пролунали добре знайомі меседжі про «братні відносини між народами Білорусі та Росії», де Білорусь вкотре була представлена як сакральна частина єдиної історико-релігійної спільноти разом із рф.

Така риторика стала продовженням багаторічного використання РПЦ як важеля легітимації режиму Лукашенка та нейтралізації впливу західних релігійних і культурних течій. Тож, у цій статті команда Програми російських і білоруських студій, а саме - інтернки Марина Грищенко, Христина Янчик та директор Програми Ярослав Чорногор проаналізували деталі візиту московського «патріарха» в Білорусь та використання релігії як ідеологічного інструмента Лукашенком і кремлем.

Ключовим елементом візиту стала Божественна літургія, яку Кірілл провів вніч з 4 на 5 червня в Кресто-Воздвиженському соборі Спасо-Єфросиніївського монастиря в м. Полоцьк. Саме ця подія стала центральною в межах святкування 900‑річчя обителі, однієї з найважливіших святинь православної Білорусі. Після богослужіння він також відвідав Спасо-Преображенський собор XII століття, що вважається одним із символів “єдиної православної цивілізації”.

У контексті цього візиту особливої уваги набули заяви Лукашенка про необхідність створення «центрів притяжіння» для всіх релігійних спільнот, де провідну роль має відігравати держава. Першим таким об’єктом став Жировицький монастир, який провладні медіа охрестили “білоруським Єрусалимом”, що є центром для православних християн. У квітні було також анонсовано створення “Музею історії світових релігій” у Мінську як спроби формалізувати контроль над релігійною пам’яттю та історією.

Після протестів 2020–2021 років, влада самопроголошеного Лукашенка опинилася у глибокій кризі легітимності. У цих умовах підтримка з боку московського патріархату стала додатковим джерелом авторитету, здатним відновити моральну вертикаль режиму. Через особу Кірілла режим отримав неформальне благословення на репресії, а структура РПЦ набула статусу центрального ідеологічного союзника, забезпечуючи ієрархічну лояльність церковного керівництва та контроль за релігійним середовищем.

КЕлючову роль у цьому процесі відіграє новий закон «Про свободу совісті та релігійні організації», який набув чинності у грудні 2023 року. Він зобов’язав усі релігійні громади пройти повторну реєстрацію, при цьому висуваючи майже неможливі для виконання умови: щонайменше 30 років безперервної діяльності, чітке історичне походження, наявність зареєстрованого центру. Це стало інструментом вибіркового підходу, який дозволяє залишити в полі лише ті громади, що не конфліктують з державною ідеологією.

У таких умовах РПЦ – єдина структура, яка не лише зберігає присутність, а й розширює її. Незалежні громади, зокрема протестантські, католицькі, греко-католицькі та баптистські, стикаються з переслідуванням і ліквідацією. За даними організації Mission Eurasia, після 2020 року не менш як 82 священнослужителі з різних конфесій зазнали утисків, арештів або були змушені залишити країну.

На цьому тлі все більш очевидним стає використання православної ідентичності не як духовного простору віри, а як ідеологічного ресурсу. Через церковну інфраструктуру відбувається формування офіційно санкціонованої духовності, яка підкреслює «історичну тяглість» з Москвою, ворожість до західного лібералізму та культурну ізоляцію як норму. Духовні центри, освітні програми, друкована література, церковна преса – все це спрямоване на формування нового типу громадянина, лояльного не лише до держави, а й до церковно-державного союзу.

Візити очільника РПЦ Кірілла до Білорусі – це не лише церковні події, а інструменти м’якої сили та стратегічної присутності рф в білоруському гуманітарному просторі. У таких умовах релігія стає інструментом політичного контролю, а не простором духовної свободи.

Варто відзначити, що подібні механізми рф намагалась реалізовувати і щодо України. Ще до повномасштабного вторгнення 2022 року, через діяльність УПЦ МП Москва просувала наративи про “спільну духовну спадщину” та “святу Русь”. Після 2014 року ці зв’язки зазнали серйозних ударів, а після 2022 року - фактичного краху. Проте залишки інфраструктури РПЦ в Україні досі слугують каналами впливу, попри значні зусилля держави й громадянського суспільства щодо їх нейтралізації. Український приклад доводить, що ліквідація релігійного протекторату Кремля можлива, однак потребує послідовної політики та правових дій, з урахуванням як внутрішньої релігійної автономії, так і загроз національній безпеці.

(Діяльність Програми російських і білоруських студій здійснюється за підтримки).