Туреччина формує альтернативну російській системі безпеки на Південному Кавказі

Олександр Левченко

Посол України в Хорватії та Боснії і Герцоговині (2010-2017 рр.)

Туреччина дедалі активніше просуває власне бачення системи регіональної безпеки на Південному Кавказі, що потенційно може стати альтернативою російським безпековим механізмам. ЗМІ повідомили, що міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан допустив можливість формування єдиної архітектури безпеки для країн регіону. За його словами, реалізація такої концепції стане можливою після повного врегулювання відносин між Азербайджаном і Вірменією та підписання між ними мирної угоди.

Водночас Фідан наголосив, що наразі йдеться саме про стратегічну перспективу, а не про предмет безпосередніх переговорів. Першочерговим завданням залишається завершення азербайджано-вірменського мирного процесу. Турецький підхід ґрунтується на тісному військово-політичному партнерстві Анкари та Баку, яке останніми роками набуло стратегічного характеру. Обидві держави координують дії у сфері безпеки та підтримують високий рівень військової співпраці. Паралельно Туреччина й Азербайджан підтримують нормалізацію відносин з Вірменією, розглядаючи укладення мирного договору як ключову передумову для формування стабільнішого регіонального середовища.

Послаблення російського впливу, зумовлене концентрацією значної частини військових, політичних та економічних ресурсів Москви на війні проти України, створило додатковий простір для посилення позицій Туреччини. Ініціатива Фідана свідчить про прагнення Анкари перейти від переважно двостороннього впливу до активнішого формування регіонального порядку денного.

Пропонуючи створення ширшої системи безпеки за участю держав Південного Кавказу, Туреччина фактично претендує на роль одного з ключових центрів регіональної стабільності. У разі реалізації цієї концепції Анкара отримає можливість не лише зміцнити власні позиції, а й запропонувати країнам регіону альтернативний формат безпекової взаємодії, менш залежний від Москви.

Важливим фактором цієї трансформації є прагнення Баку та Єревана вирішувати питання мирного врегулювання без прямого російського посередництва. Це свідчить про суттєву зміну традиційного балансу сил на Південному Кавказі. Вірменія, розчарувавшись у спроможності російських безпекових гарантій забезпечити її інтереси, поступово скорочує взаємодію з російськими структурами та дистанціюється від традиційних проросійських форматів.

За таких умов потенційна участь Єревана в новій регіональній системі безпеки, яку пропонує Фідан, може додатково звузити простір для російського впливу. Якщо Вірменія остаточно переорієнтує свою безпекову політику на диверсифікацію партнерств, Москва ризикує втратити одну з останніх інституційних опор, які забезпечували їй вплив на регіональні процеси.

Транспортна та економічна складова

Анкара і Баку підтримують процес нормалізації відносин з Єреваном, розглядаючи мирний договір не лише як політичний компроміс, а й як основу для нового етапу економічної інтеграції Південного Кавказу. Перехід від багаторічного протистояння до прямого діалогу створює передумови для відновлення транспортних сполучень, розвитку регіональних торговельних маршрутів та розширення економічної взаємодії.

У цьому контексті безпекова архітектура дедалі тісніше пов'язується з розвитком транспортної та енергетичної інфраструктури. Стабільне функціонування нових маршрутів вимагатиме механізмів їхнього спільного захисту, що, своєю чергою, посилює потребу в координації між країнами регіону. Саме на цьому перетині безпекових та економічних інтересів Туреччина може отримати додаткові можливості для зміцнення свого регіонального впливу.

Формування нової системи безпеки відбувається також на тлі скорочення російської військової присутності у Вірменії. Єреван послідовно домагається зменшення ролі російських силових структур на ключових об'єктах — від аеропорту Звартноц до окремих ділянок вірмено-азербайджанського кордону. Цей процес свідчить про поступове скорочення російських інструментів впливу на питання регіональної безпеки та транспортної інфраструктури.

Зменшення російської присутності потенційно обмежує можливості Москви впливати на реалізацію майбутніх транспортних проєктів, зокрема маршрутів, пов'язаних із Зангезурським напрямком. Водночас це створює додатковий простір для Туреччини та Азербайджану, які прагнуть перетворити Південний Кавказ на важливий елемент регіональних транспортних і торговельних мереж.

Військове партнерство Грузії, Азербайджану та Туреччини

Паралельно з дипломатичними ініціативами посилюється військово-політична співпраця Грузії, Азербайджану та Туреччини. ЗМІ повідомили про завершення підсумкової планувальної конференції командно-штабних навчань із комп'ютерною підтримкою «Eternity-2026», у яких братимуть участь військовослужбовці трьох держав.

Під час конференції сторони узгодили сценарій навчань, тактичні завдання, а також питання логістичного та всебічного забезпечення особового складу. Основною метою «Eternity-2026» визначено підвищення оперативної сумісності військових підрозділів, розвиток спроможності до планування спільних оборонних заходів та відпрацювання реагування на потенційні загрози.

Особливе значення має орієнтація навчань на захист стратегічно важливої економічної та енергетичної інфраструктури, транспортних коридорів та інших міжнародних проєктів. Таким чином, військова взаємодія трьох країн безпосередньо пов'язується із захистом ключових економічних комунікацій регіону.

Проведення «Eternity-2026» без участі Росії демонструє формування окремого механізму військової взаємодії на Південному Кавказі. Для Грузії та Азербайджану співпраця з Туреччиною створює можливість розширювати власні оборонні спроможності та одночасно зменшувати залежність від російських безпекових структур.

Використання комп'ютерного моделювання під час планування та проведення навчань також свідчить про поступове впровадження сучасніших підходів до військового планування й управління. Участь Туреччини, яка є членом НАТО, сприяє поширенню практик, сумісних із натовськими підходами до планування, координації та оперативної взаємодії. Для Грузії та Азербайджану це означає поступовий відхід від традиційних радянських і російських моделей організації військового управління.

Занепад російської безпекової моделі

Друга Карабаська війна стала важливим сигналом щодо обмеженості традиційних російських інструментів впливу на безпекову ситуацію в регіоні. Після неї роль Росії як головного зовнішнього гаранта регіональної стабільності почала дедалі більше ставитися під сумнів.

Особливо помітною ця тенденція стала у Вірменії, яка переглядає характер своїх відносин із Москвою та дистанціюється від російських безпекових форматів. Зокрема, Єреван фактично заморозив участь в Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), що стало одним із найбільш очевидних проявів кризи російської безпекової моделі на Південному Кавказі.

Для Москви це означає втрату не лише політичного впливу, а й важливих інституційних механізмів його підтримання. Якщо раніше Росія спиралася на військову присутність, союзницькі зобов'язання та багатосторонні структури на кшталт ОДКБ, то нині ці інструменти поступово втрачають ефективність.

У цьому контексті ініціатива Хакана Фідана має ширше значення, ніж звичайна дипломатична пропозиція. Вона відображає процес формування нового регіонального балансу, у якому Туреччина претендує на роль одного з головних центрів сили, тоді як Росія поступово втрачає монопольний вплив на безпекові процеси.

Посилення військової взаємодії Грузії, Азербайджану та Туреччини, нормалізація азербайджано-вірменських відносин і скорочення російської військової присутності створюють передумови для появи принципово іншої архітектури безпеки. Її ключовими елементами можуть стати регіональна координація, захист транспортної та енергетичної інфраструктури, військова сумісність і диверсифікація зовнішніх партнерств.

Таким чином, Південний Кавказ поступово переходить від моделі, у якій Росія відігравала домінуючу роль у сфері безпеки, до більш конкурентного та багатополюсного середовища. Туреччина прагне скористатися цим переходом, перетворивши військово-політичне партнерство з Азербайджаном і Грузією на основу ширшої регіональної системи. Якщо до цього процесу долучиться Вірменія після завершення мирного врегулювання, можливості Москви відновити колишній рівень впливу на Південному Кавказі можуть істотно скоротитися.

Провальна політика Кремля наближає Вірменію до виходу з ОДКБ

Провальна зовнішня політика Кремля дедалі більше віддаляє Вірменію від російської системи військово-політичних союзів та прискорює втрату Москвою впливу на Єреван. ЗМІ повідомили, що у відповідь на заяву заступника міністра закордонних справ Росії Михайла Галузіна про можливість обговорення питання позбавлення Вірменії права голосу в ОДКБ на саміті організації 11 листопада депутат від правлячої фракції «Громадянський договір» Саркіс Ханданян заявив, що Вірменія вже кілька років фактично призупинила свою участь в Організації Договору про колективну безпеку і не бачить підстав для повернення до попереднього формату взаємодії.

За словами Ханданяна, обставини, які свого часу призвели до призупинення участі Вірменії в ОДКБ, залишаються невирішеними, а тому відсутні будь-які передумови для активізації її участі в організації. Раніше прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян в інтерв’ю телеканалу France 24 заявив, що Єреван призупинив участь в ОДКБ у лютому 2024 року, оскільки організація, на думку вірменського керівництва, не виконала своїх безпекових зобов’язань перед країною.

Актуалізація питання щодо статусу Вірменії в ОДКБ відбувається на тлі послідовної диверсифікації зовнішньої політики Єревана. Вірменія розширює відносини із західними державами та регіональними партнерами, водночас скорочуючи залежність від російських політичних, військових та економічних структур. Цей процес відбувається паралельно з трансформацією балансу сил на Південному Кавказі та поступовим зменшенням ролі Росії як головного зовнішнього гаранта регіональної безпеки.

У цих умовах заяви російських офіційних осіб щодо можливого позбавлення Вірменії права голосу в ОДКБ доцільно розглядати не лише як процедурне питання всередині організації, а й як прояв занепокоєння Москви подальшою втратою політичного впливу на Єреван. Росія намагається зберегти хоча б частину наявних інструментів впливу та не допустити остаточного виходу Вірменії з російської військово-політичної орбіти.

Водночас позиція вірменського керівництва свідчить про відсутність політичних передумов для повернення до колишньої моделі співпраці. Єреван виходить із того, що членство в безпековому союзі має забезпечувати конкретні гарантії та практичні результати, а не обмежуватися політичними деклараціями.

Саме невиконання, на думку Вірменії, безпекових зобов’язань ОДКБ стало ключовою причиною замороження участі країни в організації. Після загострення азербайджано-вірменського конфлікту Єреван не отримав від російського безпекового механізму тієї підтримки, на яку розраховував. У результаті довіра до ОДКБ суттєво знизилася, а сама організація втратила для Вірменії значну частину практичної цінності.

На тлі нормалізації відносин з Азербайджаном Єреван продовжує дистанціюватися від ОДКБ та формує більш диверсифіковану систему безпеки. Вірменія дедалі активніше розвиває двосторонні відносини з іншими державами та шукає механізми, які дозволили б зменшити залежність від одного зовнішнього центру сили.

Тому заяву Москви про можливе позбавлення Вірменії права голосу в ОДКБ варто сприймати передусім як сигнал про глибину проблеми, з якою зіткнулася Росія. Формально йдеться про статус Вірменії в межах організації, однак стратегічно Москва ризикує втратити один із важливих інструментів впливу на зовнішню та оборонну політику Єревана.

Вірменське керівництво, своєю чергою, дедалі більше орієнтується на самостійну зовнішню політику та прагне вибудовувати відносини із сусідами й міжнародними партнерами без необхідності узгоджувати ключові рішення з Москвою. Посилення ролі Туреччини, Азербайджану та інших зовнішніх гравців на Південному Кавказі створює для Єревана додаткові можливості для диверсифікації партнерств.

Таким чином, подальший курс Вірменії, ймовірно, визначатиметься не формальним статусом у російських інтеграційних структурах, а оцінкою практичної ефективності кожного зовнішньополітичного партнерства. Для ОДКБ це означає не лише ризик остаточної втрати Вірменії, а й суттєвий удар по репутації організації як дієвого механізму колективної безпеки.

Залізничний маршрут Гюмрі—Карс як інструмент зменшення російського впливу

Паралельно Вірменія та Туреччина активізують транспортне співробітництво, що створює додаткові передумови для скорочення російського впливу на економічну та транспортну інфраструктуру Південного Кавказу.

ЗМІ повідомили, що міністр територіального управління та інфраструктури Вірменії Давид Худатян оголосив міжнародний конкурс на проведення проєктних робіт для будівництва залізничної лінії між вірменським Гюмрі та турецьким Карсом. Після визначення переможця уряд Вірменії планує оперативно перейти до проєктування, а згодом — безпосередньо до будівництва.

У квітні цього року в Карсі відбулася зустріч спільної робочої групи представників Вірменії та Туреччини, присвячена відновленню залізничного сполучення між двома країнами. Сторони наголосили на необхідності якнайшвидшого відновлення маршруту в рамках розширення регіональних транспортних комунікацій.

Рішення Єревана провести саме міжнародний конкурс пояснюється, зокрема, відсутністю у вірменських проєктних та будівельних компаній необхідного досвіду для реалізації інфраструктурного проєкту такого масштабу. За попередніми оцінками, вартість будівництва відповідної ділянки може становити близько 15 млн доларів.

Особливого значення цей проєкт набуває з огляду на нинішню структуру залізничної інфраструктури Вірменії. У 2008 році концесію на управління вірменською залізницею строком на 30 років отримала «Південно-Кавказька залізниця» — дочірня структура «Російських залізниць» (РЖД). Концесійна угода передбачає управління та експлуатацію значної частини залізничної інфраструктури країни до 2038 року.

На цьому тлі майбутнє пряме залізничне сполучення Гюмрі—Карс має не лише економічне, а й геополітичне значення. Новий маршрут розвиватиметься поза російською системою управління та створюватиме для Вірменії додатковий транспортний напрямок, незалежний від російського оператора.

Відновлення залізничного сполучення з Туреччиною може стати важливим елементом стратегії Єревана щодо зниження транспортної залежності від Росії. Прямий доступ до турецької транспортної мережі розширює можливості Вірменії для виходу на міжнародні ринки та формування альтернативних логістичних маршрутів.

Практична співпраця Єревана й Анкари у сфері транспортної інфраструктури також демонструє здатність двох держав розвивати регіональні проєкти без участі Москви. Протягом десятиліть закритий кордон і політична напруженість між Вірменією та Туреччиною обмежували транспортні можливості Єревана та посилювали його залежність від альтернативних маршрутів, значна частина яких була пов’язана з Росією.

Відновлення транспортного сполучення змінює цю ситуацію. Для Вірменії відкривається можливість диверсифікувати логістичні зв’язки, а для Туреччини — посилити роль у регіональній транспортній системі. Водночас Москва поступово втрачає можливість використовувати транспортну інфраструктуру як один із важелів політичного та економічного впливу на Єреван.

Рішення залучити міжнародних учасників до проєктування та реалізації залізничного проєкту також має стратегічне значення. Відкритий міжнародний конкурс дозволяє Вірменії уникати надмірної залежності від російських підрядників і створює можливість залучення технологій, компетенцій та фінансування з альтернативних джерел.

Запуск залізничного сполучення Гюмрі—Карс у такому контексті слід розглядати не просто як локальний інфраструктурний проєкт. Він може стати одним із елементів ширшої геоекономічної переорієнтації Вірменії та Південного Кавказу. Розширення транспортних зв’язків із Туреччиною створює для Єревана додатковий доступ до міжнародних логістичних мереж і водночас зменшує значення маршрутів, залежних від російської території або контрольованих Москвою інфраструктурних структур.

Геополітичні наслідки для Росії

Сукупність цих процесів демонструє, що втрата Росією впливу на Вірменію відбувається одночасно у військово-політичній, дипломатичній та економічній сферах. Замороження участі Єревана в ОДКБ позбавляє Москву важливого інституційного інструменту, тоді як розвиток транспортних зв’язків із Туреччиною поступово скорочує російські позиції в економічній та інфраструктурній сферах.

Для Кремля проблема полягає не лише в можливому формальному виході Вірменії з ОДКБ. Значно важливішим є поступове формування Єреваном альтернативної системи міжнародних зв’язків, у якій Росія перестає бути центральним партнером. Якщо цей процес продовжиться, Москва втратить можливість використовувати традиційні механізми військово-політичного, економічного та інфраструктурного впливу.

Водночас Вірменія отримує дедалі більше можливостей проводити самостійну політику, спираючись на диверсифіковане коло партнерів. Нормалізація відносин з Азербайджаном, розвиток контактів із Туреччиною та розширення співпраці із західними державами створюють передумови для поступового формування нової моделі регіональної взаємодії.

Отже, нинішній конфлікт між Москвою та Єреваном навколо ОДКБ є лише одним проявом масштабнішої трансформації. Росія втрачає позиції не через одне політичне рішення Вірменії, а внаслідок поступового демонтажу системи залежностей, яка десятиліттями забезпечувала Кремлю домінуючий вплив на Єреван.

Якщо Вірменія продовжить курс на диверсифікацію безпекових, політичних та транспортно-економічних зв’язків, її вихід із російської системи військово-політичних союзів стане не окремою подією, а логічним завершенням ширшого процесу геополітичної переорієнтації Південного Кавказу.

Фото - Хакан Фідан/Associated Press