Перемога над Вучичем — це ще не перемога європейської Сербії

Александар Вучич програв вибори, і тепер Україна має підстави уважно придивитися до того, хто здобув перемогу. Для громадян Сербії, виснажених чотирнадцятирічним правлінням Сербської прогресивної партії колишнього президента країни, перемога Студентського списку дає обґрунтовану надію на те, що вони нарешті зможуть вимагати відповідальності від людей, які керують державою. Для українців, які щодня захищають свою країну від російської агресії, важливо також розуміти, що переможці збираються робити з відносинами, які Белград вибудував із Києвом.

За оцінками Центру вільних виборів і демократії (CeSID), незалежної сербської організації зі спостереження за виборами, та міжнародної дослідницької агенції Ipsos, після підрахунку 98,8% голосів Студентський список отримає близько 140 із 250 місць у парламенті, чого достатньо для самостійного формування уряду.
У країні, де партійна належність роками відкривала двері до державних установ, такий результат має величезне значення. Загибель шістнадцяти людей під навісом залізничного вокзалу в Новому Саді перетворила вимогу відповідальності на повстання проти самої моделі управління державою. Громадяни мають повне право очікувати на суди, вільні від політичного тиску, і на державу, в якій витрачання бюджетних коштів перебуває під суспільним контролем.
Саме масштабність цих змін вимагає уважно аналізувати те, що переможці говорять про світ. Студентський список об’єднує професорів, лікарів та інших публічних діячів, обраних студентами для представництва їхніх інтересів, тоді як самих студентів серед кандидатів немає. Його молодіжна символіка поєднується з політичними переконаннями, що сягають глибоко в минуле, особливо коли йдеться про Росію, Косово та Європу. Для Москви це відкриває можливість зберегти свій вплив навіть після поразки її багаторічного співрозмовника.
У серпні на цих сторінках я рішуче підтримав рішення Вучича прийняти Володимира Зеленського в Белграді. Я не змінюю цієї позиції й після його поразки на виборах. Цінність відносин із державою, яка захищається від агресії, не обмежується терміном повноважень політиків, які їх розвивали. Якби ми скасовували кожен правильний державний крок разом із поразкою його автора, зовнішньополітичні інтереси Сербії існували б не довше, ніж одна виборча кампанія.
Вучич і Зеленський налагодили регулярну комунікацію та побудували відносини, які давали їм змогу обговорювати конкретні питання, попри глибокі розбіжності між Белградом і Києвом щодо Москви. Після візитів Вучича до Одеси у 2025 році та до Києва в липні цього року Зеленського 8 серпня офіційно прийняли в Белграді. Вони обговорили енергетику, залізничне сполучення, торгівлю та відбудову України. Обидва лідери підтримали європейський шлях іншої країни, а Сербія вкотре підтвердила повагу до територіальної цілісності України.
За цими переговорами стоїть конкретна допомога. До лютого 2024 року Сербія виділила три мільйони євро на підтримку українських дітей і півтора мільйона євро для внутрішньо переміщених осіб, відправила чотирнадцять вантажівок гуманітарної допомоги та передала автомобілі швидкої допомоги. Вона також постачала обладнання для відновлення електроенергетичної мережі. У серпні цього року Офіс президента України підтвердив виділення ще двох мільйонів євро на підтримку енергетичного сектору. Для країни, електростанції та енергетичну мережу якої Росія систематично атакує, така підтримка має безпосереднє практичне значення.
Існує також військовий вимір, який Белград роками описував обережними дипломатичними формулюваннями. Ще в червні 2024 року Financial Times опублікувала оцінку, згідно з якою сербські боєприпаси вартістю близько 800 мільйонів євро від початку повномасштабного вторгнення потрапили до України через посередників. Ідеться про комерційний експорт через треті країни. Колишній посол США в Белграді Крістофер Гілл цього року розповів про підтримку Сполученими Штатами закупівель цих боєприпасів і зазначив, що залучені до цього процесу представники Белграда знали, хто є їхнім кінцевим отримувачем.
Політика Вучича щодо Росії давала достатньо підстав для серйозної критики — від відмови запроваджувати санкції до участі в параді Путіна в Москві. Його візит до Одеси завершився відмовою підписати спільну декларацію, яка передбачала посилення тиску на Росію. Проте українська дипломатія в межах цих суперечливих відносин зуміла забезпечити конкретну користь для своєї країни. Зеленський був зобов’язаний шукати допомоги всюди, де її можна було отримати, зокрема й у Белграді.
Частина сербської опозиції оцінювала навіть сам приїзд Зеленського насамперед з погляду того, наскільки він міг бути корисним Вучичу. Срджан Міловичевич, голова Демократичної партії, яка підтримала Студентський список, стверджував, що Вучич використовує Зеленського, аби продемонструвати Берліну власну корисність, розраховуючи натомість на визнання результатів виборів, які він оголосить. Таким чином, візит президента держави, що зазнала нападу, зводився до інструмента внутрішньополітичної боротьби, тоді як інтереси України практично зникали з поля зору.
Міловичевич має повне право сумніватися в намірах Вучича. Однак від політика, який представляє свою партію як проєвропейську, я очікую також здатності розуміти потреби України. Зеленський несе відповідальність перед людьми, яким потрібні боєприпаси, ліки та електроенергія, і кожна розмова, що може забезпечити таку підтримку, має серйозне державне обґрунтування. Вимога пристосовувати дипломатичні контакти до настроїв сербської опозиції свідчила б про глибоке нерозуміння відповідальності президента країни, яка перебуває у стані війни.
Ще відвертішу ворожість продемонстрував протестний лист ста інтелектуалів, опублікований у зв’язку з цим візитом. Підписанти оголосили Зеленського головним винуватцем війни, заперечували російську агресію та попереджали, що його приїзд загрожує відносинам Сербії з Росією. Така позиція фактично надає Москві право визначати, кого Белград може приймати. Апеляція до сербської гідності в межах цієї логіки зрештою зводиться до визнання російської опіки над сербською дипломатією.
За цією логікою, президент України мав би відповідати і за війну, яку розв’язав Путін, і за незручність, яку його приїзд створює для шанувальників російського президента. Від українців очікують, що вони розумітимуть історичні травми сербів, безпекові вимоги Росії та виборчі потреби інших країн, тоді як їхнє право на існування ставлять під сумнів нескінченними політичними застереженнями. Важко уявити більшу моральну пиху, ніж вимагати від народу, який перебуває під бомбами, зважати на почуття людей, котрі виправдовують його бомбардування.
Тепер представники Студентського списку мають продемонструвати, яким буде їхнє ставлення до України на рівні державної політики. У своїй передвиборчій заяві від 30 вересня вони прямо оголосили, що Сербія й надалі відмовлятиметься від запровадження санкцій проти Росії. Академік і університетський професор Радомир Саїчич, один із найпомітніших представників Студентського списку, під час кампанії виступав за «продуктивні відносини з Росією», посилаючись на історичні зв’язки та енергетичні потреби. Для Києва це значно важливіша інформація, ніж фотографії святкувань на вулицях Белграда.
Історичні зв’язки заслуговують на повагу, а енергетична залежність потребує серйозної роботи над її скороченням. Коли ж їх використовують як постійне виправдання політичних поступок Москві, вони перетворюються на інструмент збереження російської переваги. Новий уряд має пояснити, яку користь Сербія отримує від прив’язування свого європейського майбутнього до настроїв Кремля та наскільки вона готова обмежувати співпрацю з Україною заради цих відносин.
Особливо важко виправдати такий вибір посиланнями на Косово. Україна не визнала його незалежності й таким чином зберегла позицію, яку Белград вважає ключовою для своїх державних інтересів. Водночас Росія окупує українські території та намагається силою зброї нав’язати нові кордони. Політики, які вимагають від міжнародної спільноти поваги до територіальної цілісності Сербії, мають додатковий обов’язок захищати той самий принцип, коли йдеться про Україну, зокрема Крим та інші окуповані території.
Тому головне запитання до переможців полягає в тому, наскільки вони визнаватимуть за Україною ту державну самостійність, якої вимагають для Сербії. Право обирати владу й визначати власне майбутнє становить саму основу їхньої виборчої перемоги. Українці захищають саме це право від держави, яка заперечує їхнє існування. Було б прикро, якби люди, обрані завдяки прагненню звільнити громадян від страху, виявили більше розуміння до вимог Путіна, ніж до народу, проти якого він чинить насильство.
Тепер постає й цілком практичне питання: хто в новій парламентській більшості ухвалюватиме рішення щодо цих відносин? Чи матимуть міністри політичну підтримку для продовження співпраці з Києвом, коли проти цього виступить націоналістична частина їхньої коаліції? Чи визначатимуться рішення щодо експорту, гуманітарної допомоги та дипломатичних контактів інтересами Сербії, чи прагненням зберегти внутрішній спокій серед людей, яких донедавна об’єднувало протистояння Вучичу?
Кремль може скористатися саме такими розбіжностями. Достатньо зробити політично дорогою кожну допомогу Україні, представити її як зраду дружби з Росією та спровокувати конфлікт усередині нової влади. Відкладення угод, припинення постачань або вихід зі спільних проєктів тоді можна буде представити як тимчасові поступки заради збереження єдності. Наслідки цих поступок відчуватимуть і українці, і громадяни Сербії, тоді як Москва отримає бажаний результат.
Для проєвропейських політиків у переможному об’єднанні саме тут починається відповідальність, яку під час передвиборчої кампанії вони могли відкладати. Їм доведеться визначити, яку саме співпрацю з Україною вони підтримують і які рішення вважають неприйнятними. Посилання на неоднорідність руху швидко втратить переконливість, коли вони голосуватимуть за бюджет, обиратимуть міністрів і братимуть на себе зобов’язання перед іншими державами. Відтоді кожна поступка російським інтересам матиме їхні імена та їхні голоси.
Очікую, що Москва перевірятиме можливості впливу на нову владу в Белграді саме через її відносини з Україною. Сербія має шанс поєднати демократичну зміну влади з більшою самостійністю у зовнішній політиці, а її нові представники отримали достатньо переконливий мандат, щоб узяти на себе відповідальність за такий вибір.
Українці заслуговують на те, щоб ця самостійність поширювалася й на відносини з ними. Президента України мають радо приймати в Белграді навіть тоді, коли його візит дратує Москву й не дає сербським господарям жодних виборчих дивідендів. Якщо після перемоги, здобутої під гаслами побудови вільнішої Сербії, можливості співпраці з нею для українського президента звузяться, частина цієї перемоги дістанеться Володимиру Путіну. Відповідальність за такий результат нестимуть ті, хто обіцяв громадянам звільнену державу, а згодом погодився обмежити її зовнішню політику інтересами чужого агресивного режиму.

Фото: Орхан Драгаш (зображення з мережі)