Ормузька протока: хто насправді заробляє на війні між США, Іраном та Ізраїлем

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

Коли пересічний українець чує словосполучення «Ормузька протока», воно звучить як чергова екзотична географічна назва десь далеко на Близькому Сході. Насправді ж від цієї вузької смуги води залежить значна частина світової економіки, а разом з нею — ціни на паливо, продукти харчування, добрива, логістику та навіть темпи економічного зростання в багатьох країнах світу.

Ормузька протока з'єднує Перську затоку з Оманською затокою та Індійським океаном. Через неї проходить приблизно чверть світової морської торгівлі нафтою та величезні обсяги зрідженого газу. У 2025 році через протоку транспортувалося майже 15 мільйонів барелів нафти на добу, або близько третини світової торгівлі сирою нафтою. Найбільшими споживачами цих поставок є країни Азії — насамперед Китай, Індія, Японія та Південна Корея.

Саме тому кожен постріл, кожна міна, кожен танкер, який не може пройти Ормузом, автоматично впливає на світові ринки.

Чому Іран вважає Ормуз своєю головною зброєю

Іран чудово розуміє власні обмеження. Він не здатний перемогти США у відкритій війні. Не може конкурувати з американською економікою чи військово-морським флотом. Але Тегеран володіє тим, чого не мають американці, — географією.

Ормузька протока проходить буквально під боком Ірану. Будь-яка загроза судноплавству миттєво змушує світові ринки нервувати. За останні місяці саме загроза перекриття Ормузу стала одним із головних інструментів тиску Тегерана на Захід.

Для Ірану це не лише військовий, а й дипломатичний козир. Чим довше триває криза, тим більше міжнародних гравців починають шукати компроміс із Тегераном, щоб відновити нормальні поставки енергоносіїв.

Хто виграє від затягування конфлікту

Іран

Найочевидніший бенефіціар затягування переговорів.

Тегеран отримує можливість:

- торгуватися щодо санкцій;
- домагатися розблокування заморожених активів;
- зберігати політичну мобілізацію населення;
- демонструвати власну важливість для світової економіки;
- утримувати ядерне питання як предмет майбутнього торгу.

З точки зору іранського керівництва, найкращий результат — не швидкий мир, а контрольована напруга, яка змушує Захід постійно домовлятися.

Ізраїль

На перший погляд це виглядає парадоксально.

Проте для ізраїльського керівництва будь-яке послаблення Ірану є стратегічною перевагою. Кожен місяць санкцій, економічного тиску та міжнародної ізоляції послаблює ресурсну базу Тегерана та його союзників у регіоні.

Ізраїль побоюється не війни як такої, а угоди, яка дозволить Ірану зберегти ядерний потенціал та відновити економічну силу під прикриттям дипломатичних домовленостей.

США

Вашингтон одночасно виграє і програє.

З одного боку, нестабільність виправдовує присутність США на Близькому Сході та дозволяє підтримувати союзників у регіоні.

З іншого — затяжна криза означає дорожчу нафту, інфляційний тиск і додаткові витрати для американської економіки.

Тому американська стратегія виглядає як пошук балансу між стримуванням Ірану та уникненням великої війни.

Китай

Саме Китай може бути найбільш недооціненим гравцем цієї кризи.

Пекін залишається одним із головних покупців енергоносіїв із Перської затоки. Водночас китайська дипломатія намагається виступати посередником і демонструвати альтернативу американському впливу.

Чим довше триває конфлікт, тим більше Китай може позиціонувати себе як силу, здатну забезпечити компроміс там, де Вашингтон демонструє обмежені можливості.

Чому світ боїться не війни, а невизначеності

Парадоксально, але ринки часто краще переживають короткий конфлікт, ніж довгу невизначеність.

Світова торгівля вже адаптується до ризиків навколо Ормузу. Судноплавні компанії перебудовують маршрути, держави використовують стратегічні запаси нафти, а уряди шукають альтернативні джерела енергії. Але кожен день невизначеності коштує світовій економіці мільярди доларів.

Саме тому питання Ормузької протоки давно перестало бути регіональним. Воно стосується не лише США, Ірану чи Ізраїлю. Воно стосується кожної країни, яка купує паливо, виробляє добрива, експортує продукцію або залежить від глобальної логістики.

Чим усе може закінчитися

Найімовірніший сценарій — не велика перемога жодної зі сторін, а довгі переговори, проміжні домовленості та часткове відновлення судноплавства.

Останні повідомлення свідчать, що сторони наблизилися до рамкової угоди щодо відкриття Ормузу, доступу Ірану до частини заморожених активів та початку нового етапу переговорів щодо ядерної програми. Водночас навіть зараз немає повної впевненості щодо термінів і остаточних умов майбутньої угоди.

Тому головна інтрига літа 2026 року полягає не в тому, чи буде підписано документ.

Головне питання — чи стане цей документ початком реального миру, чи лише черговою паузою перед наступною кризою у найважливішій протоці планети.