"Українці не здаються": враження литовської школярки зі шпиталю у Тернополі

"Ми самі вирішуємо, на що витрачати свій час, і я вважаю, що найкраще його витратити на важливі речі", - каже на прощання Агні Жиделевичюте з Каунаса, з якою журналісти LRT розмовляли під час її повторної поїздки як волонтерки до українського госпіталю.

В інтерв'ю майбутня 12-класниця розповідає про своє рішення поїхати в Україну, про настрої лікарів і воїнів, з якими вона познайомилася, та про те, що найголовніше – подбати про себе, перш ніж допомагати іншим.

- Розкажіть, як ви опинилися в Україні та чому?

- Я щойно закінчила 11-ий клас, мені 18 років, я з Каунаса. Коли у 2014 році розпочалася війна, мені було лише 8 чи 7 років, я пам'ятаю, скільки історій я чула від своєї родини, бачила по телевізору, що відбувалося в Україні. Коли я була маленькою дівчинкою, це так зворушило моє серце... Я розуміла, що все це відбувається. Я не українка, але у моєму оточенні було багато українських дітей. <...> Я виросла серед українців. Мої батьки не приховували, що відбувається, що це поруч, вони дали мені зрозуміти, що світ різний – це не щаслива та безпечна бульбашка.

Коли я побачила, почула [про війну], я зрозуміла, як сильно хочу допомогти цим людям. Я мріяла про це 10 років, думала, що хотіла би приїхати і стати волонтеркою.

2022 року я зрозуміла, що налаштована серйозно: коли мені виповниться 18 років, я сяду в автобус і поїду. Мій день народження був 13 квітня, я закінчила 11 клас, склала проміжні іспити, і два тижні тому вирушила до України.

Декілька тижнів тому я зустріла Йонаса Омана, дуже ним захоплювалася і щиро йому подякувала. Він спитав мене, чим я займаюся, і я сказала, що хочу поїхати до України. Він знайшов мені можливість стати волонтером у клініці Тернополя.

Протягом двох тижнів я працювала у хірургічному відділенні, допомагаючи медсестрам у різних роботах. Я дуже вдячна українському народові. Пацієнти, персонал – вони здаються такими гостинними, дуже теплими. Зараз я вирушаю до Харківської області. Я не можу все розповісти через безпеку.

Я хотіла би наголосити, що волонтерство необхідне. Народу України ще багато років буде потрібна допомога, але від нас залежить, як ми можемо допомогти.

Нам не потрібно всім їхати до зон бойових дій. Ми можемо поїхати до більш безпечних регіонів, ми можемо допомогти у Литві. Якщо ми не можемо допомогти фінансово, ми можемо допомогти речами, ми можемо спілкуватися у соціальних мережах.

Найсумніше, що деякі люди змирилися зі звірствами і сприймають їх як належне. Хтось забуває, хтось не хоче зациклюватися на цих жахливих та стресових подіях. Я вважаю, що забувати не можна. Якщо ми думаємо, що хтось інший допоможе, то хтось інший допоможе; якщо всі так думають, ніхто не допоможе. Тепер можна допомогти, підтримавши безпілотники, надіслані Blue Yellow. <...> Я зараз працювала у хірургічному відділенні та бачила багато солдатів. Дуже багато хто із них постраждав від безпілотників: наприклад, від уламків <...>. Це не викинуті на вітер гроші, а порятунок життя українців.

- Як ваші батьки, друзі та родина відреагували на вашу поїздку?

- Я – єдина дитина. Мої мама та тато давно знають мене та дуже підтримують. Вони дуже близькі мені, як найкращі друзі. У мене з ними дуже добрі стосунки, і я дуже рада, що вони мене підтримують. Мої родичі і друзі теж підтримують мене. Невелика частина була проти, вони не бачили змісту, навіщо я їду, чи допоможу я. Але найближчі люди мене дуже підтримали, і це добре.

Ajnj

- Але, може, була боязнь? Деякі люди сьогодні бояться їхати до Литви, кажуть, що тут небезпечно. І, тим більше, в Україну.

- Хвилювання і страх цілком зрозумілі, це по-людськи зрозуміло – я кажу як людина, яка планує вивчати психологію і бути психотерапевтом. Але річ у тім, що ви їдете не на канікули, і небезпека велика. Мені здається, що життя можна прожити усвідомлено, і почуття осмисленості тут сильніше за страх.

Ви не кидаєтеся у вир з головою, ви готуєтеся і психологічно, і фізично.

- Як ви готуєтеся?

- Вам потрібно знайти контакти в тому районі, куди ви прямуєте. Я добре подбала про свої ліки і предмети першої необхідності. Я стрілець, тому знаю, що може знадобитися. Найголовніше – знати, що відбувається, наприклад, що робити, якщо ви почуєте сирени повітряної тривоги. Не можна говорити: "Я якось виживу", тому що ви ризикуєте не тільки своїм життям.

Я вважаю, що важливо приймати допомогу від інших і підтримувати контакт – Йонас Оман дуже допоміг мені. Це була моя перша подорож до України, але є люди, які їздять туди постійно. Вони самі кажуть, що не знають, чого очікувати, іноді все змінюється дуже швидко.

- Ви працюєте у лікарнях, цікаво, який настрій у лікарів? Нещодавно весь світ був вражений нападом росіян на дитячу лікарню.

- Настрій різний. Звісно, ​​країна перебуває під ударом. Але я завжди говорю, що не можна піддаватися емоціям. Ми повинні зосередитися на тому, що ми можемо зробити зараз, а саме – допомогти. І для українців теж: вони мають зберігати пильність, вони не мають здаватися.

Навантаження в лікарні велике, зміни тривалі, іноді дуже стомлюючі. Вони розуміють, що роблять свою роботу не дарма, що рятують людей, іноді найдорожчих.

Дуже важливо не спустошувати себе. Щоби почуватися врівноваженим, потрібно дбати і про себе. Легко перегоріти, зламатися, тому відпочинок і сон дуже важливі, хоч і не завжди доступні. Якщо втратиш себе, втратиш усе.

- Як ви допомагаєте собі у скрутні часи, чи є у вас якісь ритуали?

- Для мене найважливіше – це сон і відпочинок. Якби я не відпочивала, то згоріла би першого ж дня. Також я записую свої емоції щоранку та ввечері, щоби не тримати їх у собі. Є дихальні вправи, які я роблю щоранку та вечором.

Головне – вірити у надію, бути готовим зрозуміти, що відбувається. Навіть якщо ми добре дбаємо про себе, іноді ми дуже переживаємо. Тоді важливо спробувати подивитись ситуацію з боку, побачити загальну картину, а не деталі. Для мене важливо дивитися на хороше, позитивне, навіть в Україні. Важливо розуміти, що я можу зробити, сприймати інші речі як уроки: у мене щось не вийшло, але це вже в минулому, і мені не потрібно витрачати своє життя на невдачі. Люди намагаються зробити багато чого, щось не виходить, і, будучи перфекціоністами, [вони переживають]. Я рада, що мої батьки навчили мене насолоджуватися моментом.

- Ви спілкуєтесь із солдатами, що ви помічаєте? Багато експертів наголошують, що українські воїни не відпочивають, і у них будуть психологічні проблеми у майбутньому.

- Я захоплююся їхньою силою, їм нелегко. Але солдати бувають різні, і деякі з них не перестають посміхатися і зберігати оптимізм. Я знаю, що коли я прийду на роботу, до мене підійдуть бійці та запитають, як я почуваюся. Не всі сильно травмовані. Деякі мають поранення, які можна вилікувати, але вони ніколи більше не зможуть воювати. Я бачила багатьох солдатів, які зляться на себе, соромляться, що не зможуть бути корисними країні. Тому психологічна реабілітація є дуже важливою. Це сумно, і хоча ті, хто працює [з пацієнтами], намагаються триматися, співпереживання іноді находить.

Воїни вдячні медсестрам, лікарям. А також литовцям за те, що вони так багато роблять для України – я бачу, що українці дуже вдячні Литві, вони кажуть, що якщо, не дай Боже, настане день Х, вони захищатимуть нас.

Заходиш у найменший магазин у Тернополі, розмовляєш із продавчинею, а вона відразу ж каже: "Дякую литовцям, дякую за допомогу". Усі знають про Литву, що ми багато робимо та допомагаємо Україні. Усі відчувають подяку.

- Які у вас плани на майбутнє? Можливо, восени повернетесь до школи?

- Так, я планую залишитися у школі, закінчити 12-ий клас, скласти іспити і вступити на психологію. Коли я була волонтером у Каунаських клініках, я також відвідувала психіатричну клініку, щоби подивитися, що являє собою робота психіатра. Я хочу займатися значущими речами, ця сфера не тільки цікава мені, а й здається дуже важливою.