Українське суспільство виробило стійкий антидот до вирішення проблем.

Після скандальних березневих подій , які мали місце в Білорусі та Росії, одна за одною в інтернеті почали з’являтись повідомлення спочатку «День Воли в Киеве: в столице Украины прошла акция солидарности с белорусскими политзаключенными», а потім «Киевляне вышли поддержать задержанных белорусов».

      Крім національних сил українського політикуму на заходах були присутні представники правозахисної організації «Amnesty International», «Крим SOS», а також громадяни Білорусії, які зараз проживають в Києві. 
Звичайно, ми також підтримуємо прагнення білоруського народу позбутись авторитарного режиму правління. Звичайно ж дуже добре розуміємо, що в Білорусі зараз розгортається новий фронт інформаційної боротьби на лінії протистояння Захід-Росія, але це все про Білорусь.

А ДЕ ШАНОВНІ УКРАЇНА?

      Де акції на підтримку українських полонених в ОРДЛО та окупованому Криму? Де заходи під стінами посольствами іноземних країн, яких у Києві чимало? Де акції на підтримку української армії, флоту чи для прикладу Національної гвардії України чи СБУ, свята яких у цей вікенд березня переважна більшість суспільства майже не помітила? Де акції в іноземних державах на підтримку української держави?
Зате всі жваво гомонять в громадському транспорті, на вулицях та в різного роду «харчевнях» великих міст України. Тільки й чути «дивіться що в Москві, дивіться що в Мінську»… Шановні подивіться краще, що в Україні. 

У нашого суспільства виробився стійкий антидот до внутрішніх проблем - ТА ЯКОСЬ ВОНО БУДЕ:

• ми забуваємо про те, що у нас неоголошена війна, не хочемо включитись в інформаційну протидію Російській Федерації - ліниво виправдовуючи себе фразою «а що ми можемо, он Росія скільки грошей тратить»;
• ми не хочемо чути, що діється насправді в Криму. От згадайте, коли ви останній раз чули про якісь події на окупованому півострові, крім періодичних інформацій про утиски кримських татар.
• ми не цікавимось тим, чим живуть окуповані шматки Донецької та Луганської областей України. Так, саме України, а не терористичні ЛНР/ДНР…

      Які ще стреси потрібні для суспільства для того, щоб воно усвідомило власну цінність у створенні нової держави, її захисті на всіх фронтах, починаючи від вступу на військову службу до інформаційного спротиву із використанням всіх можливих сил та засобів. Не буде Україна сильною та багатою, якщо саме суспільство не почне розуміти власну роль в процесі державотворення та її оборони від зовнішніх чинників. 
      Що заважає, так званому, «соціально активному бізнесу» надати підтримку ініціативам, які мають на меті пропагування іміджу України в світі, протидії російській інформаційній агресії, запобіганню реваншу проросійських сил в Україні, недопущенню російської пропаганди в український медійний простір? ЩО?
      Ймовірно наше споконвічне українське «та якось воно буде», або ще краще «а чого я, он інші також нічого не роблять»…
      Прикро, що за три роки війни із ворогом, українське суспільство почало втрачати «відчуття самозбереження». А це пряма дорога до поразки! І справа не тільки в тому, що непоміченими залишаються відвойовані кілька сантиметрів української землі в АТО, пересічним фактом стали щоденні людські втрати, а в тому, що українці, так сумлінно співаючи гімн України та декларуючи українську ідентичність, на цьому і спиняються.
      В цьому аспекті «незлим тихим словом» хочеться згадати і українців, які в силу різних обставин виїхали за кордон України. Із мільйонів українців, які можуть бути надзвичайно потужною «силою м’якого впливу», за кордоном активні лише кілька десятків (можливо сотень), а решта розчинившись в європейському просторі лише не сторінках соціальних мереж гордо хизуються тим, що мовляв палко підтримують Україну. 

  Який ще посил має дати історія українцям у всіх країнах? Яку ще «чуму має наслати» агресор, щоб ми усвідомили – зараз поворотний момент в історії України, і спокійне споглядання суспільства на проблеми та загрози є щонайменш злочинним.

      Якщо соціально активні прошарки громадськості не зможуть за підтримки держави та свідомого бізнес-класу стати чинником інструментом впливу на ситуацію, то ми приречені лише «пливти» в фарватері національних інтересів інших держав. При цьому не важливо, це буде Росія чи Польща, Угорщина чи Білорусь, Румунія чи Молдова. Потрібно лише докласти зусиль для того щоб вийти із зачарованого кола «А що ми хочемо? – Та жити краще! А що ми для цього робимо? – Та нічого! А хто винен в цьому? – Та наша влада!», прокинутись від гіпнотичного трансу, в який нас вводить «правильна» пропаганда агресора, і усвідомити, що «будь-яка дорога розпочинається із першого кроку».