Те, що написано в нас на знаменах

Убивство Ірини Фаріон знову збурило в українському суспільстві мовну тему. І знову героїчне, але інфантильне українське суспільство шукає прості рішення вкрай складної проблеми.

Що таке мова? Засіб спілкування, передачі інформації, з одного боку, і дуже важливий маркер ідентичності, з іншого. І в цій дихотомії особливість та контроверсійність мови.

Нерозуміння цієї дихотомії підштовхує протилежні табори до двох простих, але неправильних екстренумів в питанні мови. Від «мова – головний маркер українства» і відповідно «українець – це той, хто спілкується українською» до «байдуже, якою мовою говориш, якщо ризикуєш життям і здоровʼям заради батьківщини».

Як засіб спілкування, тобто обміну інформацією мова має відповідати рівно одному критерію: нею мають достатньо добре володіти всі учасники спілкування. Тому в Україні, де 99,9% доволі добре розуміють російську, навіть якщо не спілкуються нею, прихильники такого підходу щиро обурюються, чому їх силують спілкуватися нерідною українською, хоча чудово розуміють їхню рідну російську без перекладу. Врешті-решт англійська не заважала американцям повстати проти британців і вибороти свою незалежність в довгій і виснажливій війні, а британцям – єдиний раз в історії спалити Білий дім 1812 року…

Аргумент, що байдуже, якою мовою спілкуються конструктори ракет та виробники дронів, - головне аби ці ракети і дрони ефективно нищили ворогів України, має право на існування.

В екстремальних ситуаціях людина не думає, як вона говорить – вона говорить тією мовою, яку вивчила в дитинстві від батьків, яка прошита в ній на підкорці. Mother tongue не обирають. Саме тому на фронті так багато суржика, в якому дивним чином переплелися українська та російська лексика (з вкрапленнями англійської), регіональні говірки та безліч індивідуальних вимов.

Втім мова не лише засіб комунікації, а й важливий маркер ідентичності. Спілкуючись тією чи тією мовою ми маніфестуємо свою належність до спільноти. Це знак своїм, що мовець – свій. «Ми з тобою одної мови»! Хто з нас не відчував, почувши рідну мову закордоном – свої?! Абсолютизація цього маркера в українських умовах хибна, але важливість його годі заперечувати. І тому погоджусь: українці мають вміти говорити українською. Не біда, якщо в розмові з молдованом ми перейдемо на російську, а в розмові з ірландцями – на англійську. Чим більше мов знає людина, тим краще. Але українська для українця має бути must know. Рідною вона може не стати – мова надто інтимна річ і у дуже небагатьох вдається перекодувати mother tongue на інший native language, але вміти спілкуватися українською мусить кожен, хто вважає себе українцем.

Але ще є один вимір мови: що ми нею говоримо. І це важливіше навіть за те, якою мовою ми це говоримо. «Зло, сказане українською мовою під українським прапором залишається злом», - писав український письменник Борис Антоненко-Давидович. Брехня, підлість, ницість, висловлені українською, не стають від цього привабливішими. Корупція у вишиванці не менш огидна за корупцію в косоворотці. Ненависть та агресія, озвучені українською, такі ж вбивчі, як і їхні російські аналоги.

Аби світ і надалі підтримував Україну і захоплювався Україною, ми маємо не просто бути іншими від росіян – ми маємо бути кращими. На нашому боці має бути не просто право самим обирати свою долю – аби виграти цю війну за нами має бути моральна вищисть.

На нашому прапорі мають бути накреслені слова, що резонують в серці кожної людини: ГІДНІСТЬ, СВОБОДА, ЛЮДЯНІСТЬ. Бо «москаляку на гиляку» навряд чи надихне світ підтримати нас у нашому екзистенційному герці з росією.

Щойно ми починаємо віддзеркалювати по-українські російську ненависть, брехню, людинозневагу, схематоз – ми програли. Бо світ цікавить наша іншість від росіян не на рівні мови, а на рівні етосу та сенсів.

Тож будемо сутнісно іншими від наших ворогів, а не тільки говоритимемо по-іншому!

Геннадій Друзенко, сторінка у FB