Польща на межі конституційного розколу: хто узурпував право на правосуддя

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

Як десятирічна війна за Конституційний трибунал перетворилася на відкрите протистояння президента Кароля Навроцького та прем'єра Дональда Туска. Хто порушив Конституцію, хто має юридичну рацію і чим завершиться польська криза?

 Конституційний переворот чи відновлення законності?

У Польщі розгортається найгостріша конституційна криза останніх років. 30 жовтня 2026 року протистояння між президентом Каролем Навроцьким та урядом Дональда Туска фактично перейшло від юридичних суперечок до боротьби за фізичний контроль над Конституційним трибуналом.

Відсторонення керівника трибуналу Богдана Свєнчковського, втручання поліції, протести прихильників опозиційної партії «Право і справедливість» (PiS), екстрене повернення президента Навроцького із закордонної поїздки - усе це створило ситуацію, яку польські політики вже називають спробою державного перевороту.

Але чи справді відбувається переворот?

І хто взагалі має право говорити від імені Конституції, якщо дві найвищі політичні інституції держави не визнають законності дій одна одної? Для України ця історія важлива не лише як внутрішньопольський політичний конфлікт. Польща - наш стратегічний союзник, ключовий логістичний партнер і держава, від стабільності якої безпосередньо залежить європейська безпека.

2015 рік. Хто першим порушив правила?

Поширене твердження, що всю конституційну кризу створила партія Ярослава Качинського «Право і справедливість», є історично неповним. Перший небезпечний крок зробила попередня парламентська більшість, сформована «Громадянською платформою» (PO) та Польською селянською партією (PSL). У червні 2015 року, напередодні парламентських виборів, вона змінила законодавство, дозволивши Сейму обрати одразу п'ятьох суддів Конституційного трибуналу.

Проблема полягала в тому, що повноваження двох із них мали завершитися вже після початку роботи нового парламенту. Фактично стара більшість спробувала зарезервувати за собою частину суддівських посад на майбутнє.

3 грудня 2015 року Конституційний трибунал встановив принципову різницю: обрання трьох суддів було конституційним, а двох - ні.

Отже, перший висновок очевидний: політичну гру навколо суддівських призначень розпочала попередня парламентська більшість PO-PSL. Але саме наступні дії PiS перетворили кадрову суперечку на системну конституційну кризу.

Після перемоги на виборах партія Качинського не обмежилася виправленням незаконного призначення двох суддів. Новий Сейм обрав п'ятьох власних кандидатів, включно з трьома місцями, які вже були законно заповнені.

Президент Анджей Дуда прийняв присягу від нових кандидатів, водночас відмовившись приймати її від трьох законно обраних попереднім парламентом суддів.

Таким чином, початкова помилка однієї політичної сили стала виправданням для значно масштабнішого порушення з боку іншої.

2016-2023 роки. Як PiS підпорядкувала собі Конституційний трибунал

Після приходу до влади PiS розпочала перебудову польської судової системи. Змінювалися правила розгляду справ, вимоги до складу суддівських колегій, процедури голосування та керівництво трибуналу.

Коли у березні 2016 року Конституційний трибунал визнав частину законодавчих змін неконституційними, уряд Беати Шидло відмовився офіційно опублікувати відповідне рішення. Це стало принциповим моментом. У демократичній правовій державі уряд не може самостійно визначати, яке рішення Конституційного суду йому подобається, а яке можна ігнорувати.

Надалі трибунал очолила Юлія Пшилембська, а судді, призначені на спірні місця, отримали можливість брати участь у розгляді справ.

Європейський суд з прав людини у 2021 році встановив, що склад Конституційного трибуналу в конкретній справі не відповідав вимозі суду, створеного відповідно до закону. Європейські інституції дедалі жорсткіше критикували польську судову реформу.

Проте PiS пояснювала свої дії необхідністю реформування посткомуністичної системи правосуддя та захистом національного суверенітету.

Саме тут виникла головна суперечність польської політики: партія, яка декларувала захист Конституції та державного суверенітету, фактично намагалася забезпечити політичний контроль над інституцією, покликаною обмежувати будь-яку владу.

Дональд Туск. Відновлення правосуддя чи реванш?

Після парламентських виборів 2023 року уряд Дональда Туска оголосив відновлення верховенства права одним зі своїх головних завдань. Юридичні підстави для реформування Конституційного трибуналу справді існували. Але спосіб, яким урядова коаліція почала виправляти попередні порушення, також породив серйозні питання.

У 2024 році парламент ухвалив резолюцію, яка поставила під сумнів законність окремих призначень до трибуналу. Уряд перестав публікувати частину його рішень, посилаючись на дефекти суддівського складу.

І тут виникає небезпечний правовий парадокс. Якщо уряд PiS у 2016 році не мав права ігнорувати рішення Конституційного трибуналу, то чому аналогічні дії уряду Туска повинні автоматично вважатися законними?

Політична мета не може сама собою легалізувати юридично сумнівний засіб.

Звичайно, між ситуаціями 2016 та 2024 років існує суттєва відмінність. Уряд Туска посилається на встановлені європейськими судами порушення законності формування трибуналу. Однак навіть обґрунтована мета відновлення конституційного порядку не дає виконавчій владі необмежених повноважень.

Туск має вагомі правові аргументи щодо необхідності реформування суду, але це не означає, що кожен метод його уряду відповідає принципу верховенства права.

Кароль Навроцький. Президент чи політичний арбітр?

Після обрання президентом Польщі у 2025 році Кароль Навроцький став головним політичним опонентом уряду Туска.

Нинішній конфлікт загострився навесні 2026 року, коли Сейм обрав шістьох нових суддів Конституційного трибуналу. Президент прийняв присягу лише від двох, відмовившись забезпечити аналогічну процедуру для інших чотирьох. Вони склали присягу в парламенті, без фізичної присутності глави держави. Президентська адміністрація оголосила таку процедуру неправомірною.

Але що говорить Конституція Польщі?

Стаття 194 передбачає, що 15 суддів Конституційного трибуналу обираються Сеймом індивідуально на дев'ять років.

Президент не обирає цих суддів. Вимога складати присягу перед президентом визначена законом, але вона не перетворює главу держави на додатковий орган призначення суддів. Саме тому позиція Навроцького виглядає юридично слабкою. Якщо парламент законно обрав суддю, президент не повинен мати можливості безстроково блокувати його вступ на посаду лише через відмову прийняти присягу.

Таку логіку підтримала й Венеційська комісія, яка вказала на необхідність механізму, що не дозволяв би президентові паралізувати суддівські призначення.

Водночас існує й інший юридичний аспект: чинне польське законодавство передбачає конкретну процедуру складення присяги. Її заміна нотаріально засвідченою церемонією без президента залишається предметом правового спору.

Отже, президент неправий, коли намагається перетворити церемоніальну функцію на політичне право вето. Але й парламентська більшість повинна забезпечити бездоганну юридичну процедуру, а не лише політичну переконливість своїх дій.

30 жовтня 2026 року. Конституційний трибунал як поле битви

Кульмінацією протистояння стало рішення судді Анни Корвін-Пйотровської про тимчасове відсторонення голови Конституційного трибуналу Богдана Свєнчковського та його заступника Бартломея Соханського. Підставою названо перешкоджання роботі законно обраних суддів. Корвін-Пйотровська оголосила про перебрання керівництва трибуналом. Свєнчковський та його прихильники відмовилися визнавати це рішення, назвавши події спробою незаконного захоплення конституційної інституції.

Біля будівлі суду зібралися протестувальники, втрутилася поліція. Президент Навроцький перервав закордонну поїздку та повернувся до Варшави. Уряд Туска підтримав необхідність відновлення нормальної роботи трибуналу.

Але тут постає найскладніше правове питання нинішньої кризи. Чи мала Анна Корвін-Пйотровська, чий власний суддівський статус оскаржується президентською стороною, достатні законні повноваження одноосібно відсторонити керівництво Конституційного трибуналу?

Це питання не можна вирішити політичним голосуванням або присутністю поліції. Потрібно встановити законність її повноважень, наявність підстав для відсторонення, компетенцію відповідного органу та дотримання процедури.

До остаточного юридичного з'ясування цих обставин називати події державним переворотом так само передчасно, як і проголошувати їх бездоганним відновленням законності.

 Хто правий? Юридичний вердикт

Якщо відокремити політичні симпатії від правового аналізу, висновки виглядають так.

Перше. PO-PSL у 2015 році першою допустила неконституційне втручання у процедуру формування суду, передчасно обравши двох суддів.

Друге. PiS та президент Дуда несуть основну відповідальність за перетворення кадрового конфлікту на тривалу системну кризу. Заміна трьох законно обраних суддів та подальше ігнорування судових рішень стали значно серйознішими порушеннями.

Третє. Уряд Туска має правові підстави для відновлення законного складу трибуналу, але його методи, особливо відмова від публікації рішень, не можуть бути звільнені від конституційної перевірки.

Четверте. Президент Навроцький виходить за межі належної ролі глави держави, якщо використовує процедуру присяги як інструмент політичного блокування суддів, законно обраних Сеймом.

П'яте. Законність жовтневого відсторонення керівництва трибуналу потребує окремої правової оцінки. Правильна мета не скасовує необхідності законної процедури.

Таким чином, у фундаментальному спорі про незалежність суду правова позиція прихильників його реформування виглядає сильнішою.

Але це не дає підстав стверджувати, що урядова коаліція завжди діє юридично бездоганно.

Три сценарії розвитку подій

Сценарій перший. Конституційний компроміс

Президент, уряд і парламент домовляються про механізм визнання законно обраних суддів, незалежну перевірку спірних призначень та нові правила роботи трибуналу. Можливе залучення міжнародних правових експертів, насамперед Венеційської комісії. Це найкращий варіант для польської демократії, але політично найскладніший. Компроміс вимагатиме від обох таборів відмовитися від частини претензій на повний контроль над судовою системою.

Сценарій другий. Двовладдя та юридичний хаос

Найбільш імовірний у короткостроковій перспективі сценарій. Президент продовжує визнавати одне керівництво трибуналу, уряд підтримує інше, а суддівський корпус розколюється на групи з протилежними поглядами на законність призначень.У результаті можуть з'явитися конкуруючі рішення та нові суперечки щодо їхньої обов'язковості. Це створить небезпечну правову невизначеність для громадян, підприємств і державних органів. Польська Конституція залишатиметься одна, але політичні центри влади намагатимуться нав'язати суспільству різні способи її тлумачення.

Сценарій третій. Велика політична конфронтація

PiS та президент Навроцький використовують кризу для масштабної мобілізації свого електорату. Уряд Туска відповідає жорсткішими юридичними та адміністративними заходами. Протести, блокування законодавства, нові президентські вето та конфлікти навколо суддівських призначень можуть перетворити конституційну суперечку на центральну тему парламентських виборів 2027 року. За такого сценарію долю Конституційного трибуналу фактично вирішуватиме наступна парламентська більшість. Однак навіть переконлива виборча перемога не може автоматично легалізувати порушення Конституції.

 Український погляд. Чому це небезпечно для нас?

Польська конституційна криза демонструє фундаментальну проблему сучасної демократії: політики дедалі частіше сприймають незалежні інституції як трофеї виборчої перемоги.

Для України, яка одночасно веде війну та прагне вступити до Європейського Союзу, польський досвід має особливе значення. Ми бачимо, як навіть держава з розвиненими демократичними традиціями може опинитися в ситуації, коли президент, парламент, уряд і суди по-різному визначають межі власних повноважень.

Але є й важлива відмінність. Польська криза відбувається в умовах політичної конкуренції, вільних виборів, незалежної преси та можливості міжнародного судового контролю. Ці механізми не гарантують швидкого розв'язання конфлікту, але залишають можливість його мирного врегулювання.

Для України також принципово важливо, щоб внутрішньопольська боротьба не послабила підтримку нашої держави.

Попри гостре протистояння між Туском та Навроцьким, стратегічне усвідомлення російської загрози залишається важливим чинником польської політики.

 Висновок. Конституція не може належати переможцю виборів

Польська конституційна криза почалася не 30 жовтня 2026 року. Вона почалася тоді, коли політичні партії вирішили, що перемога на виборах дає їм право формувати Конституційний трибунал під власні потреби. Спочатку це зробила коаліція PO-PSL, спробувавши завчасно зайняти суддівські посади. Потім PiS перетворила помилку попередників на підставу для масштабного політичного підпорядкування трибуналу. Сьогодні уряд Туска намагається виправити наслідки цих дій, але сам ризикує опинитися в пастці юридично сумнівних методів.

Президент Навроцький, замість ролі конституційного арбітра, дедалі більше виступає учасником політичного протистояння. І в цьому головна небезпека. Коли кожна нова влада оголошує попередню незаконною, а кожен президент вважає себе остаточним тлумачем Конституції, правова держава поступово перетворюється на державу політичної доцільності.

Мій прогноз: найближчими місяцями Польщу очікує не остаточне розв'язання кризи, а новий етап інституційного протистояння. Заплановане на 3 листопада зібрання суддів може стати черговою точкою загострення. Справжнє політичне розв'язання, найімовірніше, відкладеться щонайменше до парламентських виборів 2027 року.

Проте головний урок польської історії значно ширший за протистояння Туска і Навроцького. Конституційний суд повинен захищати Конституцію від політиків, а не політиків від Конституції. Інакше кожна наступна виборча перемога ставатиме приводом для нового конституційного перевороту - незалежно від того, хто саме називатиме себе захисником демократії.