Молодь між війною та еміграцією — чи буде їй куди повертатися?

Аліна Янчук

Депутатка Рівненської обласної ради, секретар постійної комісії з питань гуманітарної політики. Співголова та уповноважена депутатської групи з гендерних питань

Сьогодні, коли війна в Україні триває вже не перший рік, перед суспільством постає одне з найболючіших питань: що буде з українською молоддю після завершення бойових дій?

У розмовах із батьками дедалі частіше звучить одна фраза: «Хочемо вивезти сина за кордон, поки йому не виповнилося 18». І це не дивно. Умови воєнного стану не дозволяють чоловікам повнолітнього віку залишати країну, а багато родин намагаються врятувати своїх дітей від можливої мобілізації. Але за цією турботою криється глибша проблема: чи справді цього хочуть самі хлопці? Чи мають вони право голосу, коли рішення за них приймають дорослі?

16–17-річні юнаки опиняються в іншій країні без батьківського нагляду, без звичного середовища, без друзів. І, що найгірше, — без чітких орієнтирів. Батьки часто не мають можливості відстежити, чи дитина навчається, у якому середовищі вона зростає, чи не потрапляє під негативний вплив. Соціальна та психологічна ізоляція — реальна загроза.

Водночас молоді люди не поспішають залишати Україну. У них тут дім, друзі, родина, звичне життя. Але молодь дуже швидко адаптується до нових умов. З’являються нові зв’язки, нове життя. І чим довше вони перебувають за кордоном, тим менш імовірно, що захочуть повертатися. Бо немає розуміння, що чекає їх тут.

І ось тут — інше, не менш гостре питання. Якщо після завершення активної фази війни держава й далі продовжуватиме мобілізацію, то молодь почне сприймати навіть мир як тимчасову паузу до нової хвилі бойових дій. І тоді бажання уникнути служби буде ще сильнішим, а мотивація повертатися — ще нижчою.

Особливо на тлі мовчання держави. У нас немає чіткої інформаційної політики. Ніхто не пояснює, який у нас план дій. Як довго триватиме мобілізація? Яке майбутнє держава пропонує молодому поколінню? Усе це мовчки висить у повітрі. І це мовчання — найнебезпечніше. Воно породжує паніку, розчарування, недовіру. І до влади — на всіх рівнях, і до самої ідеї бути частиною держави.

Як наслідок — ми ризикуємо втратити не просто молодь, а ціле покоління українців, яке фізично й ментально віддалятиметься від України.

Це не лише про еміграцію. Це про розрив зв’язків. Якщо сьогодні ми не почнемо чесно говорити з молоддю, не запропонуємо їй майбутнього, не окреслимо перспективи — завтра повертати їх буде вже нікому.