Ландсбергіс: Дякую за вашу неуважність до цієї справи

У 1961 році Даніель Бурстін ввів термін «псевдоподія» – подія, створена сама для себе. Мета не в тому, щоб сказати щось чи зробити суттєве, а утримати увагу громадськості. Сам факт, що тебе дивляться, стає метою.

Вершина жанру псевдоподії – професійний реслінг, іноді званий «спортивною виставою». Ніхто справді не змагається. Люди вболівають, обирають фаворитів і святкують перемоги. Але ніхто по‑справжньому нічого не виграє – це театр.

Для мене політика останніх років – це як дивитися професійний реслінг. Останні повідомлення про те, що «Трамп нарешті дістався до путіна» – ідеальний приклад.

Журналісти питають: «Це правда? Чи змінюється політика Білого дому?»

Ну ж бо... погляньмо на сутність.

Візьміть заголовок Reuters: можлива поставка обладнання на $300 млн Україні. Тим часом росія оголошує оборонний бюджет на наступний рік – приблизно $300 мільярдів. Це як ніби ми подарували фантомну зброю для реальної війни. Але заголовки гарні. Вони тримають увагу. А ті, хто шукає надію, можуть продовжувати сподіватися – можливо, цього разу це насправді.

Кілька тижнів тому ми запитували – чи справді були знищені ядерні об’єкти Ірану? Чи це знову епізод шоу? Ми можемо ніколи не дізнатися правду. Ми знаємо лише те, що показали в останньому епізоді. І цілком можливо, що Іран продовжує розвивати свою бомбу і зовсім не протестує проти сценарію. Все, що їм потрібно – це прийняти роль «померлих» і потім продовжити ескалацію проти сусідів і України.

Можна сказати, що це лише шоу Трампа. Але це відбувається по обидва боки Атлантики – і вже давно. Пам’ятаєте «коаліцію охочих» і їхні «паралізуючі санкції»? Це виглядало як каскадний ляпас: промахнутися повз опонента якраз настільки, щоб не завдати йому болю.

Пускають «Taurus»? Я починаю сумніватися, чи вони взагалі існують. І пам’ятаєте велике оголошення Байдена – Україна нарешті отримає ATACMS? Заголовки ричать. Через кілька днів ми дізнаємося: доставили лише одинадцять ракет.

Навіщо це шоу? Хто це вимагає?

У США відповідь проста – виборці хочуть гарного шоу. Політики його ставлять. Їхня мета – утримувати людей у захваті, «обговорювати останній епізод», чекати наступного. Хто цього тижня лиходій – Зеленський чи путін? На кого націлена наступна дія – на Канаду чи Бразилію?

Для продюсерів цього шоу – це просто професійний реслінг. А що непокоїть нас, глядачів – так це те, що життя триває далі.

путіна не хвилює, чи назвали його злочинцем цього тижня. Він не підкоряється емоціям. Він все одно хоче знищити Україну – з нашими театралізованими образами чи без них.

Поза США інші західні лідери теж продовжують виставу. Чи справді вони намагаються налякати путіна? Це було б наївно. Йому неважко прочитати їхні пресрелізи і зрозуміти, що відбувається насправді. Руйнівні санкції? Один дзвінок до Будапешта чи Братислави, щоб перевірити, чи все гаразд – і як завжди, все гаразд (сміється голосом путіна).

П’ять відсотків за десять років, окрім тих, кому це не до вподоби? Ну що ж, хай щастить, товариші.

Десять Patriotів з тридцяти, які повинні були поїхати до України? Ну що ж, з точки зору путіна це справді «крок у правильному напрямку».

Можливо, справжня мета – демобілізувати підтримку на Заході, яка справді хоче допомогти Україні. Суспільний тиск вимагає сильнішої позиції і більшої допомоги – тому створюються псевдозаходи з псевдоцінністю, щоб задовольнити попит. Правда виходить лише через деякий час – особливо коли уряди оголошують, що вся майбутня підтримка «засекречена».

Ось як це працює. Тобі кажуть, що щось робиться, але якщо ти не біля рингу й не дивишся під правильним кутом – як зрозуміти, що реслер справді зробив той стрибок? Або промахнувся на фут?

У минулих війнах урядам доводилося згуртовувати своє населення, щоб переконати його, чому це важливо. Сьогодні частина меседжів, схоже, задумана, щоб уникнути реальної мобілізації. Замість геополітичної стратегії ми отримуємо розваги, але реальний світ продовжує жити. Ми просто бачимо його менше.

Якщо ви шукаєте приклад реальних дій, подивіться на нинішні дебати в Німеччині щодо витрат на оборону. Це реально. Якщо пропозиції будуть впроваджені, вони матимуть реальні результати. Канцлер намагається захистити їх у Бундестазі, і йому доводиться ставити на карту власне політичне майбутнє – але саме це робить їх важливими. Якщо йому це вдасться, Європа може стати безпечнішою.

Щоб отримати додаткові приклади реальних дій, візьмемо Данію, Швецію чи Фінляндію, які мовчки, але відкрито надсилають нові транші підтримки Україні. Не заради заголовків та уваги, а щоб допомогти українцям виграти війну. 

Але лякає те, що таких прикладів так мало – останні залишки старого доброго відповідального державного управління.

Що робити?

Ми повинні вимагати менше показух, більше змісту. «Гарний заголовок» має бути таким, що свідчить про значні та революційні обсяги підтримки, які вже на шляху до передової, а не про очікування зустрічі щодо голосування за підпис через два тижні.

Щоб перемогти в Україні, нам потрібно взяти на себе набагато, набагато більше зобов'язань, ніж можуть покрити навіть наші найбільші поточні зобов'язання. Нові програми, нові ініціативи, нові кошти. Це вимагає прийняття життя в реальності, яку псевдоанонси не змінюють. Одна партія ракет – це добре… що жодним чином не змінює траєкторію війни. 

Збереження нинішнього курсу по суті сигналізує про примирення з поразкою. Це гірше, ніж просто заспокоєння. Ми навіть не намагаємося перемогти чи запобігти більшій війні. Багато хто з тих, хто мав би приймати складні рішення, сподіваються, що театральні відволікаючі маневри замете сліди їхньої бездіяльності достатньо довго, щоб проблема зникла або стала чиєюсь проблемою.  

Реальність, у якій ми живемо – це не реаліті-шоу. Але якщо ми й надалі будемо ставитися до цього як до шоу, то пожежі в Києві стануть фіналом сезону.

Габріелюс Ландсбергіс, ексміністр закордонних справ Литви, персональний сайт