Кремлю потрібна Україна без українців

Віктор Ягун

Український військовий, директор Агентства з реформування сектору безпеки, генерал-майор запасу Служби безпеки України, колишній заступник голови СБУ

Нещодавно Віталій Портников сформулював тезу, яку я повністю поділяю: проблема росії полягає вже не просто в існуванні незалежної Української держави. Для російської імперської свідомості дедалі більшою проблемою є саме існування українського народу як окремої політичної нації. І це принципова різниця.

Бо якби справа була лише в територіях, кордонах, НАТО, Криму, Донбасі чи "гарантіях безпеки", теоретично можна було б шукати формулу компромісу: провести демаркацію, домовитися про війська, укласти договір, встановити режим контролю.

Але як домовитися про право народу існувати?

Саме про це, на мою думку, говорить Портников. І саме цього досі не хоче усвідомити частина українських та західних політиків.

Ця історія почалася не з путіна.

Ще у 1990 році Олександр Солженіцин у відомому тексті "Як нам облаштувати росію?" писав про українців, білорусів і росіян фактично як про частини одного народу, розділеного історичними обставинами. Саме існування окремої давньої української нації він ставив під сумнів.

Минуло три десятиліття — і цю саму конструкцію, вже мовою державної політики, повторив путін.

У своїй програмній статті 2021 року "Про історичну єдність росіян та українців" він наполягав на тому, що росіяни й українці є "одним народом", а сучасну Україну описував як продукт радянської доби, відірваний від "історичної росії". Саме ця теза — уявлення про українців як невіддільну частину "триєдиного російського народу" — стала одним з ідеологічних обґрунтувань подальшої агресії.

Це важливо зрозуміти.

Коли тобі кажуть, що твоєї окремої історії фактично немає, що твоя держава створена штучно, що твоя нація є лише частиною іншого народу, наступним закономірно постає питання: навіщо тоді взагалі потрібна окрема Україна?

І далі ми побачили відповідь уже не в статтях.

Ми побачили її у 2014 році.

Ми побачили її 24 лютого 2022 року.

Ми побачили її в анексії українських територій і в офіційному російському визначенні Донеччини, Луганщини, Запоріжжя та Херсонщини як своїх "історичних територій".

Але найбільш показовим є навіть не захоплення землі.

Показово те, що росія робить із людьми на захопленій землі.

ООН задокументувала на окупованих територіях нав'язування російського громадянства, законодавства, судової системи та російських освітніх програм, одночасно з придушенням проявів української культури та ідентичності. Українських дітей змушують навчатися за російськими програмами, отримувати російське громадянство, їх залучають до російського "патріотичного" та військового виховання.

У березні 2026 року незалежна Комісія ООН дійшла ще одного принципового висновку: депортація та примусове переміщення українських дітей російською владою, а також їхні насильницькі зникнення мають ознаки злочинів проти людяності. Комісія встановила, що ця політика здійснювалася системно і була пов'язана з рішеннями найвищих рівнів російської влади.

Ось де відповідь на питання, за що насправді йде ця війна.

Земля росії потрібна. Але земля — лише простір.

Головною перешкодою для імперського проєкту є людина, яка на цій землі говорить: "Я українець. Це моя країна. Я сам визначатиму, як вона житиме і з ким будуватиме своє майбутнє".

Тому 1991 рік для москви виявився набагато небезпечнішим, ніж просто зміна кордонів.

Українці проголосували за незалежність.

У 2004 році вони вийшли захищати власний політичний вибір.

У 2013–2014 роках зробили це знову.

А коли у 2014 році росія перейшла від політичного тиску до збройної агресії, українці почали воювати.

2022 рік остаточно зруйнував одну з фундаментальних російських ілюзій: мільйони російськомовних громадян України не стали від цього росіянами. Харків не зустрічав російські танки квітами. Одеса не стала "Новоросією". Дніпро не попросив "звільнення". Українська політична нація виявилася значно сильнішою за мовні, регіональні та електоральні поділи, на яких десятиліттями будувалася політика москви.

Саме тому я вважаю дуже точною думку Портникова: російська проблема сьогодні — це вже не Зеленський, не Порошенко, не якась конкретна українська партія і навіть не конкретна модель зовнішньої політики України.

Проблемою для імперської росії є самостійний українець.

Українець, який не хоче ставати "частиною великого російського народу".

І тут виникає найнебезпечніша помилка в дискусіях про мир.

Переговори можуть припинити стрілянину. Можуть встановити лінію розмежування. Можуть створити перемир'я. За певних обставин вони необхідні.

Але жоден підпис під документом сам по собі не ліквідує причину війни, якщо в москві продовжують вважати існування окремої української нації історичною помилкою.

Саме тому стратегічне питання для України звучить не лише: "Як завершити цю війну?"

Воно звучить значно жорсткіше: "Як зробити так, щоб росія більше ніколи не мала можливості вирішувати, чи мають право існувати Україна та українці?".

Відповідь тут не в поступках і не в ілюзіях.

Відповідь — у силі держави, армії, суспільства, економіки, спецслужб, міжнародних союзів і національної ідентичності.

Бо ця війна давно вже не тільки за територію.

Це війна за право залишатися собою.

І саме тому ми не маємо права її програти.

Джерело