Коли держава втрачає довіру: що показали події у Петропавлівській Борщагівці

Події 2 листопада у Петропавлівській Борщагівці, де натовп намагався силою домогтися звільнення мобілізованих військових, стали, з одного боку, наслідком інформаційної маніпуляції, а з другого - проявом глибших проблем у взаємодії держави та суспільства. Директор Фундації соціальних інновацій "З країни в Україну" Денис Блощинський аналізує, чому непідтверджені провокаційні повідомлення липової медсестри так швидко знаходять відгук, як порушення прав людини підривають довіру до мобілізації та чому замовчування проблем лише створює ґрунт для нових криз.

Денис Блощинський: "Шкільна граматика знає безособові речення, у яких дія відбувається сама собою і ніхто за неї не відповідає: смеркає, морозить, дорогу замело, розвиднілося. За роки великої війни ми довели до досконалості ще одне таке речення, хоч формально підмет у ньому і стоїть, тільки за цим підметом нікого немає: «воно само собою розрулиться».

Увечері 2 листопада в Петропавлівській Борщагівці, під самим Києвом, воно розрулюватися перестало. Біля воріт приватного будинку, де Нацгвардія тримала мобілізованих і повернутих після СЗЧ військових перед відправкою на навчання, жінка у формі медика стала на коліна й розповіла в камери телефонів про некроз/переламаний хребет/тяжкі травми/.., а місцеві канали швидко дописали до її історії сорок заручників у підвалі й одного вже мертвого.

Далі були яйця і газ, жінки, які, за словами Мар'яна Кушніра, кричали «мої сонечка», плювки в бік нацгвардійців і азовців, мат, за даними «Української правди», переважно російською, розтрощений автобус Нацгвардії, постріли у дворі і чотирнадцятирічний хлопець, якого одне відео показує на паркані з камінням, а інше вже всередині будинку; як він туди потрапив і що з ним сталося, мають з'ясувати слідчі.

Про жінку на колінах за ніч стало відомо чимало: «Слідство.Інфо» з'ясувало, що вона назвалася власницею приватної швидкої, яка не працює з 2023 року, а Михайло Ткач знайшов її ролики, де на початку жовтня вона кликала людей на мітинг «Ми за мир в Україні». Її імені я не писатиму, бо цьому текстові воно нічого не додає, і мене цікавить інше: чому за людиною, якої вчора не знав ніхто, так швидко пішов натовп.

У коментарях під дописом Кушніра, який висвітлював події на місці, а потім, за його словами, двічі відмивався під гарячим душем, я знайшов, мабуть, найвлучнішу відповідь.

Одна з читачок написала, що люди повірили, бо подібне справді трапляється, а якби такого не могло бути в принципі, ніхто б не повівся.

Той самий механізм описує Томас Рід, автор історії дезінформації від радянських «активних заходів» до наших днів: вигадка найкраще працює там, де вона розширює тріщину, яка вже є. У нашої тріщини є цифри: на початку великої війни Офіс омбудсмана отримав 18 скарг на дії ТЦК, за 2025 рік уже 6127, і під час перевірок там фіксували незаконне обмеження свободи та побої.

Я не знаю, що відбувалося в тому будинку, і не хочу вгадувати. Звертаю увагу лише на одне: поліція спершу заявила, що постраждалих немає, а за кілька годин командувач Нацгвардії Олександр Півненко сам відправив до лікарні чотирьох військових, і кожне спростування, яке не доживає до ранку, дає наступній «лікарці» більше, ніж будь-яка ботоферма.

І я точно знаю, що місця, де людину тримають, як вантаж на перевалці, знімають з неї гідність за замовчуванням навіть тоді, коли там нікого не б'ють. А таких місць, за словами керівника Офісу Президента Кирила Буданова, багато.

У цій історії всі говорили про чоловіків усередині й майже ніхто з ними самими: для натовпу вони були «сонечками», яких треба визволяти, для системи сзч-шниками, яких треба доставити, а що думають і чого хочуть вони, тієї ночі майже ніхто не питав. За словами того ж Кушніра, натовп ледь не перекинув автобус, у якому сиділи ті, кого він прийшов визволяти.

До воріт тієї ночі приїхали командувач Нацгвардії і керівник Офісу Президента, і я розумію чому: так поводяться, коли бачать, що далі вже межа і треба гасити. Мені ця ніч нагадала грижу. Вона виходить там, де стінка найтонша, від кашлю чи від надмірного навантаження, у мить, коли тиск зсередини перевищує те, що стінка здатна витримати, і людина роками вправляє її сама, носить бандаж і переконує себе, що воно якось минеться, аж поки одного дня грижа не защемиться і рахунок не піде на години.

Защемлену грижу оперують негайно, а захищає від защемлення тільки пластика стінки, зроблена заздалегідь, планово, і довга нудна праця, щоб стінка тримала й надалі. Теоретики планування Горст Ріттель і Мелвін Вебер ще 1973 року назвали такі проблеми «підступними» (wicked problems) і помітили про них головне: кожна з них виявляється симптомом іншої. Наступним кашлем може стати п'ята зима, блекаут чи нова хвиля мобілізації, а місцем вийде інший перевалочний пункт, інший ТЦК, інше селище під іншим обласним центром.

У Борщагівці ця стінка виявилася тонкою одразу в кількох місцях, і всю картину не зведеш ні до мобілізації, ні до комунікацій.

Перше місце мобілізаційне.

Проваджень за СЗЧ і дезертирство, за оцінками, вже сотні тисяч, і за кожним стоїть людина, яку треба десь тримати, годувати, перевіряти й кудись везти, тож перевалочних пунктів у країні буде стільки, скільки буде СЗЧ, а про їхній стан ми досі говоримо пошепки або мовчимо.

Друге місце стосується довіри.

Наприкінці 1990-х, досліджуючи призов у кількох демократіях, Маргарет Леві показала, що громадяни погоджуються нести тягар служби, коли вірять у чесність держави і в те, що цей тягар розподілено справедливо, а Том Тайлер в іншому дослідженні з'ясував, що закон охочіше виконують ті, з ким влада поводиться з повагою; тому кожна історія про побиття в ТЦК, навіть поодинока, підточує готовність іти служити, на якій тримається вся мобілізація.

Третє місце інформаційне.

Telegram, з якого, за дослідженнями, отримує новини близько половини українців, за кілька годин зробив із жінки на колінах джерело, а держава відповідала безособовими реченнями: інформація «не відповідає дійсності», «призначено перевірку», «винні відповідатимуть за законом», і ці речення програвали першій особі однини ще до того, як їх дочитували. Анонімні канали влада роками не наважується зробити прозорими, хоча більшість людей, не бажаючи блокувати Telegram, підтримує посилення контролю над ним, а розбиратися з фейками доводиться журналістам і волонтерам: «Слідство.Інфо» розібралося зі «швидкою» за кілька годин, поки держава ще формулювала свої спростування.

Четверте місце найболючіше, і там стоїть той чотирнадцятирічний хлопець.

Понад шість років поспіль, спершу ковід із дистанційкою, потім велика війна з укриттями й тривогами, наші діти росли в сім'ях, які самі шукали, на що спертися. Дитина росте всередині кількох кіл одразу (родини, школи, двору, громади, держави), і коли тріщать усі кола водночас, виховує те, що лишається: вулиця і стрічка. Хлопець, який стоїть на паркані з камінням і кричить людям за парканом російський мат, навряд чи знає слово ІПСО, він шукає, ким бути, і натовп дає йому відповідь швидше за будь-яку школу.

Я сам до грудня 2013-го говорив російською, тож мову цього хлопця не вважаю вироком, для мене вона ще один слід того простору, у якому він виріс. Фройд за два роки до «Я і Воно» написав «Масову психологію», де описав, як у натовпі з людини спадають гальма і назовні виходить те, що вона зазвичай тримає в собі; у Борщагівці це Воно вийшло на вулицю, і в ньому було чимало дорослих, які мали б цього хлопця зупинити.

П'яте місце лежить під усіма іншими.

З 2019-го до жовтня 2025-го, шість років, в уряді не було віцепрем'єра з гуманітарної політики, людини, яка відповідає за матеріал цієї стінки: цінності, пам'ять, мову, культуру, виховання і довіру. Посаду відновили торік, а всі шість років до того гуманітарну політику, як і більшу частину семантичної, когнітивної та інформаційної війни, тягли на собі ентузіасти й волонтери.

Тепер про те, хто такий Воно.

У безособових реченнях держави підмета немає, і коли місце підмета довго стоїть порожнім, на нього приходить інше Воно, те, що живе в натовпі, у страху матері за сина, у підлітковій жазі бути кимось, у старій образі на ТЦК, і Москві для цього не потрібні геніальні агенти, їй вистачає працьовитих. Дмитро Лубінець наприкінці травня розповів, як це працює: про порушення в Білоцерківському ТЦК він спершу не говорив публічно, бо Росія використовує такі теми в пропаганді, його рекомендації два місяці ігнорували, і ремонтні бригади туди приїхали лише після того, як чоловік зсередини виклав відео і почався резонанс.

Мовчати, щоб не дати ворогові картинку, і не діяти, поки картинки ще немає, означає отримати ту саму картинку пізніше, тільки з пострілами й розтрощеним автобусом. Тому само собою вже нічого не розрулиться, і з цим доведеться працювати, хоч би який зубний біль це викликало в Президента і в усіх, хто звик керувати країною в безособовій формі.

Профілактика цієї грижі виглядає нудно й обходиться без нічних приїздів до воріт:

– кожне місце, де тримають людей, мусить бути в переліку місць несвободи й відкритим для омбудсмана без попередження;

– рідні мусять дізнаватися, де їхні чоловіки й сини, раніше за анонімні канали;

– спростування мусять лишатися правдою й наступного ранку;

– гуманітарна політика мусить мати горизонт, довший за новинний цикл, бо виховання, довіра й пам'ять ростуть роками.

Жоден із цих пунктів окремо нічого не вирішить.

Вчора на відео я почув принаймні одне речення з підметом: командувач Нацгвардії пообіцяв особисто контролювати розслідування й оприлюднити його результати.

Я вписав його в цей пост так, як колись у школі розбирали речення за членами, підмет підкреслив однією віртуальною рискою, присудок двома, і поставив собі нагадування на початок грудня, щоб перечитати його разом із тим, що встановлять слідчі".

Фото - Валентина Володимирівна -  липова лікарка зі швидкої, з повідомлення якої почалася сутичка в Петропавлівській Борщагівці. На початку жовтня вона закликала виходити на мітинг «Ми за мир в Україні»