Історичний діалог між Польщею та Україною. Принцип ідеологічної рівноваги

Польсько-українські дискусії щодо конфліктних та дискусійних сторінок спільної історію (події на Волині в 1943 році, ситуація української меншини в Другій Речі Посполиті та інше) розпочалися в другій половині 90-тих і тривають донині. Однак, досвід останніх п’яти років доводить, що всі попередні розмови та запевнення про примирення виявились лише словами.

Український філософ Олександр Маслак влучно зазначив, що тривалий час існував «кітч поєднання» та взаємна адорація певних ідеологічних середовищ, а не реальне примирення між польським та українським народом. Про Волинь, УПА та ОУН дебатували люди, що не були носіями символічної пам’яті про дані події або організації. 

Тоді й сьогодні в дискусіях брали участь або історики, або суспільно-політичні діячі, що мають винятково ліберальні погляди.

Українська та польська сторона свідомо виключає із діалогу націоналістів та широке коло представників організації, що у символічний спосіб ідентифікують себе із спадщиною УПА та ОУН. Варто підкреслити, що в українському контексті з огляду на війну з Росією на Донбасі історія та значення УПА, постать Степана Бандери та діяльність ОУН набули нового змісту та ще більшої міфологізації.

Варто нагадати, що згідно більшості соціологічних опитувань учасники добровольчих формувань 2014-15 років та волонтери мають значний авторитет в українському суспільстві. Відповідно, залучення до історичного діалогу представників українських націоналістичних та консервативних організацій (партій, громадських організацій, аналітичних центрів) може бути поштовхом до реального примирення та зниження напруги, яка зазвичай підігрівається ззовні.

Виключення українських правих із дискусії та свідоме намагання маргіналізувати праве середовище призводить до радикалізації згаданих організацій.

Позапарламентарна українська опозиція є винятково націоналістичною, а це означає, що саме вона діє на вулиці. Починаючи з 2014 року, в українській армії у формальний та неформальний спосіб почали утворюватися власні, нерадянські традиції, які значною мірою пов’язані з традиціями визвольних змагань 1917-1920 років та УПА.  

Зрозуміло, що ліберальні учасники польсько-українського діалогу не володіють авторитетом та символічним капіталом у середовищі осіб, що ототожнюють себе із УПА або ОУН. Відповідно, діалог і примирення відбувається між особами, що не були і не можуть бути в конфлікті з огляду на свої світоглядні позиції.  

Варто додати, що українське політичне життя не є ідеологічно структурованим, як у Польщі. Водночас польське політичне життя не є радикалізованим через війну, як в Україні. 

Іншою складовою діалогічності має бути внутрішньоукраїнський діалог щодо спадщини та значення Радянського Союзу та соціалістичної України. Відмова посла України в Німеччині Андрія Мельника від участі в церемонії вшанування завершення Другої світової війни в Берліні спільно з представниками Росії або вшанування пам’яті українських солдатів у лавах Червоної Армії й американських військ, які зустрілися на Ельбі, викликала в російських ЗМІ панічну атаку. 

Перший етап декомунізації можна вважати завершеним, але Україна потребує другого етапу, який полягав би в освоєнні та українізації радянської спадщини не через заперечення, а через сприйняття. 

Україна потребує визначення, чим було її радянське минуле. Ясно, що простих і швидких відповідей на складні питання не може бути, але вони потрібні для зміцнення і побудови стійкої ідентичності сучасних українців з огляду на потребу протистояти атакам на історичному фронті. 

До 2014 року гасло «Крим – це Росія» волали маргінальні російські політики, після анексії Криму реваншистські погляди Едуарда Лимонова та Олександра Дугіна стали нормою для російського суспільства. 

Україна має навчитися протидіяти на різних рівнях та різними методами, адже війна починається і закінчується в голові, а вже потім на полі бою. 

Євгеній Білоножко

ілюстративне фото: 5.ua