Чи здатна Білорусь вийти з російської війни: Валерій Ковалевський про дипломатичні торги Мінська

Виконання вимог Києва, переговори зі США, контакти з Європою та стратегічне партнерство з Китаєм свідчать: Мінськ намагається залишити собі простір для політичного маневру. Колишній білоруський дипломат Валерій Ковалевський пояснює, де проходять межі самостійності Лукашенка, і чи може Білорусь змінити свою роль у війні росії проти України.

 - Як, на вашу думку, можна охарактеризувати нинішній стан відносин між Мінськом і Києвом? Формально дипломатичні відносини між країнами не розірвані. Водночас складається враження, що Україна висуває жорсткі вимоги союзнику Росії, а той, своєю чергою, їх виконує. Ви — колишній дипломат і представник демократичних сил Білорусі. Як мовою дипломатії можна пояснити події такого характеру, особливо в умовах повномасштабної війни?

- Передусім варто зазначити, що риторика президента України щодо Білорусі почала змінюватися приблизно з початку цього року. Вона стала більш упевненою, жорсткішою та наполегливішою. Лунало чимало заяв про те, що з території Білорусі може виникнути серйозна загроза для України.

Паралельно відбувався процес зближення Києва з політичними структурами білоруського демократичного руху. Все почалося із зустрічі у Вільнюсі, а згодом відбувся візит Світлани Тихановської до Києва у травні цього року. Це стало своєрідною траєкторією поступового підвищення політичної напруги в публічному просторі. Головним речником цієї риторики найчастіше виступав президент України Володимир Зеленський, і, як правило, саме він залишається її основним комунікатором.

Водночас білоруська сторона майже не реагувала на ці заяви. Її реакція була або дуже стриманою, або взагалі відсутньою. Якщо говорити дипломатичною мовою, можна сказати, що українська сторона поступово розкручувала спіраль ескалації, тоді як Мінськ намагався не відповідати дзеркально, щоб не допустити подальшого загострення.

Водночас важливо зазначити, що між Білоруссю та Україною зберігалося технічне співробітництво з гуманітарних питань. За цей час на території Білорусі відбулося кілька масштабних обмінів між Україною та Росією, під час яких сторони передавали одна одній військовополонених і тіла загиблих. Цей канал також використовувався для возз'єднання сімей та повернення громадян до своїх країн.

Україна підтримувала цей робочий діалог, імовірно, через спецслужби або міністерства оборони, оскільки це давало можливість вирішувати гуманітарні питання, які мають для неї першочергове значення. Насамперед ідеться про повернення українських військовополонених, що є одним із ключових державних пріоритетів.

Таким чином, протягом останніх кількох місяців спостерігалася доволі неоднозначна картина. З одного боку, українська сторона підвищувала градус політичної риторики, а з іншого — більшість експертів не бачили об'єктивних ознак підготовки можливого наступу з території Білорусі. Не спостерігалося ні концентрації військ, ні накопичення техніки. Тому не зовсім зрозуміло, чим саме була зумовлена така постановка питання.

Місяць тому я перебував у Нью-Йорку, де проводив консультації з представниками різних дипломатичних місій, зокрема при Раді Безпеки ООН. Там мені повідомили, що Україна офіційно не зверталася із запитом про консультації щодо наростання загрози з боку Білорусі. Це дає підстави припускати, що йшлося радше про політичний, ніж про військовий аспект. Саме цим, на мою думку, і супроводжувалися відповідні заяви української сторони.

Згодом пролунала заява президента України про те, що Білорусь має демонтувати або прибрати ретранслятори зі своєї території. Це справді прозвучало як ультимативна вимога: якщо її не буде виконано, Україна заявила про готовність діяти самостійно.

Якщо судити із заяв Олександра Лукашенка, після цього відбулися контакти між представниками України та білоруською стороною. Українська делегація перебувала в Мінську і зустрічалася з Лукашенком, де, очевидно, це питання обговорювали. Судячи з подальшого розвитку подій, певного порозуміння було досягнуто, оскільки вже за кілька днів, не чекаючи завершення визначеного терміну, президент України заявив, що питання вичерпане, а ретранслятори більше не працюють.

Як саме вони припинили роботу, достеменно невідомо. Наразі можна лише висувати припущення щодо того, яким чином це сталося.

- Чи є у вас підстави вважати, що ретранслятори справді були відключені, чи це радше політичний сигнал, ніж факт, який можна незалежно перевірити?

- Думаю, з часом ми дізнаємося, яким чином це сталося і чи сталося взагалі. Одразу після цього президент України, розвиваючи тему своїх вимог до білоруської сторони, заявив, що Білорусь має припинити реалізацію інфраструктурних проєктів на півдні країни, які потенційно можуть бути використані військовими — як білоруськими, так і російськими — для створення загрози Україні.

Саме в цей момент, як мені здається, білоруська сторона вирішила, що більше не може залишатися без відповіді. Невдовзі з'явилося повідомлення про скликання Білоруссю засідання Ради Безпеки ООН, на розгляд якого було винесено два питання.

Перше стосувалося удару по білоруському автобусу в Брянській області. Це доволі неоднозначна історія, щодо якої досі немає ясності, хто саме стояв за інцидентом.

Другим питанням стало звернення Білорусі до міжнародної спільноти з приводу риторики української сторони. На думку Мінська, вона створює ризики подальшої ескалації конфлікту, його поширення на територію Білорусі, а відтак і загалом на європейський регіон.

Під час засідання Ради Безпеки ООН фактично склалася парадоксальна ситуація: Білорусь виступила як держава, що заявляє про загрозу власній безпеці. У результаті саме вона висувала претензії, тоді як Україні доводилося пояснювати свою позицію. Подібні дипломатичні маневри в міжнародних організаціях цілком можливі й не є чимось винятковим.

За підсумками обговорення важливо відзначити, що представники багатьох держав висловили занепокоєння та закликали сторони уникати ескалаційної риторики, яка може призвести до розширення географії війни.

Водночас білоруська сторона, як видається, не стала повністю підтримувати російську версію подій. Росія прямо заявила, що удар по автобусу завдала Україна. Натомість постійний представник Білорусі при ООН лише зазначив, що був використаний «дрон українського походження». Таке формулювання допускає різні трактування й не містить прямого звинувачення будь-якої сторони.

Також представник Білорусі при ООН охарактеризував інцидент як провокацію, яка, на його думку, мала на меті втягнути Білорусь у війну.

Показово й те, що представники інших держав, окрім Росії, наголосили: наразі неможливо достовірно встановити всі обставини інциденту та перевірити інформацію щодо можливої причетності тієї чи іншої сторони. Лунали заклики до проведення незалежного розслідування й експертизи, хоча об'єктивно можна припустити, що здійснити їх буде надзвичайно складно.

Вплив на білоруську опозицію та суспільство

- Хотів би звернути увагу ще на один аспект. Після ультимативної заяви президента України в публічному просторі з'явилося чимало коментарів політиків, експертів, громадських діячів та активістів. Їхні реакції дозволили уважним спостерігачам побачити, наскільки по-різному представники білоруського демократичного середовища оцінюють можливі сценарії розвитку подій та власне ставлення до режиму в Мінську.

Чи може потенційне втягування Білорусі у війну або можливі бойові дії на її території, зокрема за участю білоруських добровольчих формувань, стати додатковим чинником розколу демократичної опозиції, яка й без того не є монолітною? І як би ви загалом оцінили нинішній стан білоруської опозиції? Чи справедливо говорити, що вона здебільшого реагує на зовнішні виклики, а не формує власний політичний порядок денний?

- Заява президента України справді стала потужним каталізатором дискусії всередині демократичного руху та серед білорусів, які перебувають за кордоном. Почалося широке обговорення того, який сценарій був би найкращим для Білорусі: чи може війна сприяти змінам, чи має країна брати в ній участь, чи є виправданими можливі удари України по військових або інфраструктурних об'єктах на території Білорусі.

Думки розділилися. Одні вважають, що режим можна перемогти лише силою, а тому підтримують жорсткі сценарії, включно з ударами по об'єктах, які працюють на військову машину. Інші переконані, що необхідно зробити все можливе, аби не допустити такого розвитку подій, адже це матиме надзвичайно тяжкі наслідки для Білорусі, її суверенітету та незалежності. На їхню думку, саме Росія першою скористається такою ситуацією, щоб ще глибше втягнути Білорусь у власну військову політику та використовувати її проти України й інших європейських держав.

Цікаво, що були й ті, хто взагалі утримався від коментарів. Попри свій статус і публічність, вони вирішили не висловлюватися з цього питання. Але саме такі теми проводять одну з найглибших ліній поділу всередині білоруського демократичного середовища. Фактично йдеться про відповідь на фундаментальне запитання: наскільки далеко можна зайти у боротьбі за досягнення політичних цілей. Частина опозиції готова підтримувати навіть сценарії збройного протистояння. Інша частина переконана, що ціна такого шляху буде надто високою і неприйнятною.

Водночас я не сказав би, що демократичний рух перебуває у стані політичної сплячки. Так само не варто перебільшувати роль лідерства Світлани Тихановської. Сьогодні воно значною мірою має символічний характер. Багато представників демократичного руху, громадянського суспільства та політичних організацій проводять власну політичну лінію, не орієнтуючись безпосередньо на діяльність офісу Тихановської.

Санкції, переговорні треки та роль США і Європейського Союзу

- Хотів би перейти до теми санкцій і можливого перезавантаження відносин із Білоруссю. У публічному просторі дедалі частіше згадуються контакти між Мінськом і Вашингтоном, санкційна політика Європейського Союзу, а також відносини Білорусі з Польщею та Литвою.

Водночас санкційна політика США і Європейського Союзу — це різні механізми. Європейські санкції ухвалюються на рівні ЄС і є обов'язковими для всіх держав-членів. Попри це, час від часу з'являються повідомлення про нібито заклики до Польщі та Литви переглянути свою позицію щодо санкцій.

Як колишній дипломат, чи могли б ви пояснити, що сьогодні відбувається насправді? Хто і з ким веде переговори? Які контакти є офіційними, які — неафішованими, а що з того, про що ми читаємо в інформаційному просторі, є лише політичним шумом або дипломатичними сигналами без реального практичного змісту?

- Це справді непросте питання, але спробую відповісти. США свідомо зробили вибір на користь підтримання діалогу з Мінськом насамперед для вирішення гуманітарних питань, передусім звільнення політичних в'язнів. Ми бачимо, що за останні два роки на свободу вийшли вже понад 860 політичних ув'язнених. Очікується, що ця кількість зростатиме й надалі, зокрема завдяки дипломатичним зусиллям Сполучених Штатів.

Водночас варто зазначити, що частина людей була звільнена в межах процедур помилування, які здійснювала білоруська влада, а частина — внаслідок дипломатичних домовленостей. Проте ці процеси взаємопов'язані, адже внутрішні рішення про помилування також стали сигналом Мінська західним партнерам про готовність до певних конструктивних кроків.

Сьогодні США фактично залишаються єдиною західною державою, яка системно, послідовно й безпосередньо веде переговори з Мінськом. Більшість європейських країн займає іншу позицію: вони вважають, що до завершення війни вести політичний діалог із режимом Олександра Лукашенка недоцільно.

- Чи йдеться лише про позицію інституцій Європейського Союзу, чи окремі держави-члени також підтримують власні канали комунікації з Мінськом?

-Тут важливо розрізняти позицію Брюсселя та політику окремих європейських столиць. На рівні інституцій ЄС офіційний політичний діалог фактично заморожений. Водночас окремі держави намагаються підтримувати власні канали комунікації.

Ми бачили, що протягом останнього року до Білорусі відбулося кілька візитів представників міністерств закордонних справ окремих західноєвропейських країн на рівні керівників департаментів чи інших посадовців середньої ланки. Їхньою метою було оцінити, чи існують можливості для обмеженого практичного діалогу з Мінськом і чи можуть такі контакти в майбутньому створити передумови для поступового відновлення комунікації.

- Про які саме країни йде мова? Крім Польщі та Литви, хто ще підтримує такі контакти? Німеччина?

- Так, Німеччина, Франція, Італія, Швеція, Норвегія. Наскільки мені відомо, контакти підтримувала також Велика Британія. Можливо, були й інші держави, але не хотів би називати ті країни, щодо яких не маю повної впевненості.

Загалом склалася доволі парадоксальна ситуація. У Європі триває масштабна гуманітарна, політична та безпекова криза, але сьогодні саме Сполучені Штати демонструють найбільшу готовність шукати практичні шляхи її розв'язання. Європейський Союз натомість переважно дотримується політики санкцій, тиску, невизнання та ізоляції, виходячи з логіки: ми вже обрали цей курс і будемо його дотримуватися.

Однак за шість років стало очевидно, що стратегія, яка майже повністю виключає політичний діалог із другою стороною, не дала тих результатів, на які розраховували.

У цьому й полягає певний парадокс: щоб шукати вихід із європейської кризи, знову знадобилася активна участь США, тоді як сама Європа часто займає позицію спостерігача. При цьому наводяться різні аргументи: «Лукашенку не можна довіряти», «ми вже намагалися вести діалог п'ятнадцять років тому», «він знову обдурить» тощо.

На мою думку, це радше пояснення небажання змінювати підхід, ніж головні причини. Безумовно, підтримка Білоруссю російської війни проти України є серйозним фактором, який не можна ігнорувати. Проте варто розуміти й інше: якщо Європа повністю відмовляється від взаємодії з Білоруссю, вакуум, що утворюється, заповнюють інші держави — насамперед Росія, Китай або Іран. Кожна з них має власні стратегічні інтереси, які далеко не завжди збігаються з інтересами європейської безпеки, демократії чи суверенної Білорусі. Фактично це означає добровільну відмову Європи від впливу на процеси в країні.

Я вважаю, що Європейському Союзу варто переглянути свої підходи. Це необхідно не лише для вирішення нагальних гуманітарних і безпекових питань, а й для поступового відновлення конструктивної присутності в Білорусі. Якщо Європа хоче бути реальним учасником процесів і впливати на рішення, їй доведеться вести діалог із Мінськом. Іншого шляху я не бачу.

Для розв'язання складних міжнародних проблем потрібні час, політична воля та готовність до дипломатичної роботи. Наразі складається враження, що значна частина європейських партнерів не готова вкладатися в такий процес.

Понад місяць тому президент Франції провів телефонну розмову з Олександром Лукашенком. Наскільки мені відомо, до неї довго готувалися. Серед іншого обговорювалися питання війни, регіональної безпеки, а також перспективи поступової нормалізації відносин між Білоруссю та Європейським Союзом. Не виключаю, що на порядок денний цієї розмови також вплинули заяви президента України щодо Білорусі.

- Наскільки реалістичними є такі перспективи? Хто, на вашу думку, може зробити перший крок до нормалізації відносин — Франція, Польща, Норвегія чи, можливо, сам Європейський Союз?

- Наскільки відомо, під час цієї розмови було окреслено три ключові умови.

Перша — відчутне поліпшення ситуації з правами людини в Білорусі. Друга — врегулювання конфліктів на кордонах із Європейським Союзом, насамперед із Польщею, Литвою та Латвією, які найбільше відчувають наслідки нинішньої кризи.

Третя — демонстрація Білоруссю більшої дистанції від війни Росії проти України. Іншими словами, Мінськ мав би показати, що його участь у підтримці російської військової політики поступово зменшується.

Усі ці завдання складні, але вони цілком можуть бути реалізовані. Проте для цього потрібна спільна робота. Якщо очікувати, що Лукашенко самостійно вирішить усі ці питання, процес може затягнутися на дуже тривалий час. Якщо ж європейські країни будуть готові до взаємодії, шанси на позитивний результат значно зростуть.

Ідеться не лише про окремі держави, а й про інституції Європейського Союзу. Поки що Брюссель здебільшого сигналізує про готовність і надалі посилювати санкційний тиск. Водночас виникає закономірне запитання: чому стратегія, яка протягом багатьох років не продемонструвала бажаної ефективності, залишається незмінною? Чому не розглядаються інші інструменти, які могли б сприяти позитивним змінам у Білорусі?

- Хотів би поставити два взаємопов'язані запитання. Перше стосується Польщі. Останнім часом там активно обговорюють можливість певного перезавантаження відносин із Білоруссю. Зокрема, цю тему порушував колишній керівник польської розвідки полковник Кравчик. Наскільки, на вашу думку, реалістичними є сценарії часткової нормалізації економічної співпраці, зокрема відновлення транзиту білоруського калію через Польщу або Литву?

Друге питання пов'язане з вашою тезою про необхідність дистанціювання Білорусі від війни. Якщо говорити про це в юридичній площині, що саме могло б означати таке дистанціювання? Чи йдеться про перегляд участі Білорусі в Союзній державі з Росією, можливий вихід із ОДКБ або про суттєве обмеження військово-політичної співпраці з Москвою?

І нарешті, як у цьому контексті ви оцінюєте роль Китаю? Адже, попри специфіку білоруської політичної системи, навіть авторитарні держави прагнуть формально діяти в межах певних правових конструкцій і міжнародних зобов'язань.

- Справді, навіть в умовах певного беззаконня все одно зберігається прагнення до якихось правил і порядку. Ми бачимо, що Лукашенко, попри все, не відмовився ані від міжнародного права, ані від національного законодавства. Звичайно, ці закони працюють вибірково — десь застосовуються, десь ні. Це дуже комфортна позиція для влади, але все ж таки виходити потрібно саме з цього.

Щодо питання калію, я б сказав, що Сполучені Штати не намагаються чинити тиск або змушувати когось до рішень через ці поставки. Мені здається, їхня позиція значно м'якша: вони залишають партнерам можливість самостійно прийти до відповідних рішень.

Те, що це відповідає інтересам США і що вони хотіли б бачити такий результат, очевидно. Це також є частиною домовленостей із Мінськом. Зрозуміло, що Вашингтон зацікавлений у тому, щоб цей процес завершився максимально чітким результатом: якщо санкції будуть послаблені або скасовані, має бути зрозуміло, заради чого це зроблено і які конкретні зміни відбулися.

Тому головне питання зараз — передусім до керівництва Литви та Польщі. Хоча й Латвія також могла б розглядати можливість відновлення транзиту.

Сьогодні складає присягу новий прем'єр-міністр Литви. Будемо дивитися, якою буде його політика та оцінка ситуації. Під час парламентських слухань він не розкривав детально своїх підходів до відносин із Білоруссю. Водночас на зустрічі з представниками нашої коаліції минулого листопада було видно, що він має досить прагматичний підхід до питання відновлення комунікації з Мінськом і можливості деескалації у двосторонніх відносинах. Але важливо подивитися, як ця позиція зміниться після того, як він реально почне виконувати обов'язки прем'єр-міністра.

На мою думку, скасування заборони на транзит білоруського калію через територію Литви могло б бути оптимальним рішенням. Не лише тому, що це потенційно могло б сприяти звільненню політичних в'язнів, а й тому, що це створило б для Литви можливість винести на порядок денний власні питання.

Наприклад, Литва могла б домагатися припинення політично мотивованих кримінальних переслідувань у Білорусі, а також вимагати припинення провокаційних дій на білорусько-литовському кордоні — зокрема таких випадків, як використання метеорологічних зондів, через які періодично порушується робота аеропортів.

Це цілком легітимний інструмент переговорів, який дозволив би Литві захищати власні інтереси й одночасно сприяти вирішенню ширшого кола проблем.

На жаль, зараз ми часто бачимо, що ці питання переходять переважно в емоційну та політизовану площину. Замість пошуку практичних рішень проблеми продовжують накопичуватися, а суперечності — поглиблюватися. Втім, варто дочекатися, яким буде підхід нового прем'єр-міністра Литви до відносин із Білоруссю загалом.

Якщо ж говорити про вихід Білорусі з війни, то сьогодні, мабуть, нереалістично очікувати, що Лукашенко раптово розірве відносини з Росією і заявить, що Білорусь більше не підтримує її дії та переходить до нейтралітету. Це питання не лише ідеології, а передусім практичної залежності. Білорусь дуже сильно залежить від Росії, і Москва в будь-який момент може створити серйозні проблеми — як для білоруської економіки, так і безпосередньо для влади Лукашенка.

Особливо в ситуації, коли Білорусь фактично не має повноцінних відносин з іншими сусідами. Якщо подивитися на карту, у Білорусі п'ять сусідніх держав, але сьогодні відносини з усіма ними залишаються дуже складними. Мінськ перебуває в ситуації, коли майже всі зовнішні партнери чинять на нього тиск.

Це дуже несприятлива ситуація для Лукашенка. Він побоюється не лише Росії, а й України, частково — Заходу, НАТО та інших міжнародних акторів. Фактично він намагається контролювати загрози з усіх напрямків.

Тому зараз не найкращий момент для заяв про повний вихід Білорусі з війни. Не тому, що це неможливо як політична мета, а тому, що в нинішніх умовах це виглядає малореалістично. Лукашенко побоюється, що в разі конфлікту з Росією йому просто не буде на кого спертися.

Однак це не означає, що Білорусь не може поступово дистанціюватися від війни. Це можливо робити крок за кроком. Йдеться, наприклад, про зниження агресивної риторики, підтримку ідеї мирного врегулювання, акцент на дотриманні міжнародного гуманітарного права, неприпустимості ударів по цивільних об'єктах в Україні.

Також можна говорити про поступове скорочення участі білоруських підприємств у виробництві продукції для російського військово-промислового комплексу. Але тут виникає практичне питання: куди спрямувати цю продукцію замість російського ринку? Чи знайдеться держава, яка готова її закуповувати, компенсувати втрати або допомогти з переорієнтацією виробництва?

Просто вимагати від Білорусі: «зробіть це» — без пропозиції альтернативних сценаріїв, не є серйозним підходом. Тому важливо не лише говорити про дистанціювання Білорусі від війни, а й визначати, що саме це означатиме на практиці: які кроки можливі, які альтернативи існують і як у цьому процесі врахувати інтереси самої Білорусі.

- Щодо Польщі: наскільки можливе перезавантаження відносин між Варшавою та Мінськом? І окремо — яку роль відіграє Китай у білоруській політиці? Наскільки цей фактор недооцінений або, навпаки, переоцінений?

- Почну з Польщі. Це все ж таки наш найважливіший західний партнер — країна-сусідка, з якою Білорусь має історичні, економічні та політичні зв’язки.

Видається, що останнім часом відбулися певні, хоча й не дуже помітні, зміни у риториці та у двосторонніх відносинах. Передусім це стосується ситуації на кордоні. Тиск міграційної кризи з білоруського боку на польський кордон суттєво зменшився. Нині фіксується значно менше випадків незаконного перетину кордону.

Важливим моментом для відносин між Білоруссю та Польщею став обмін за участю спецслужб, у результаті якого на свободу вийшов Анджей Почобут, а також два католицькі священники та монахи. Це дозволило закрити одне з найгостріших питань у двосторонніх відносинах, яке тривалий час залишалося серйозним подразником і перешкодою для подальшої комунікації.

Я пам’ятаю заяву міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського в день, коли він разом зі спеціальним представником США з питань Білорусі Джоном Коулом коментував ці події. Його тон був доволі оптимістичним. Зокрема, він звернувся до Лукашенка як до президента, і це, очевидно, свідчить про те, що сам факт звернення до нього вже не є таким категоричним бар’єром.

Звичайно, практика завжди складніша. Польща, з одного боку, дуже зацікавлена в покращенні ситуації в Білорусі. З іншого — вона залишається членом Європейського Союзу і має враховувати загальну європейську політику, яка передбачає певну узгодженість дій із партнерами.

Водночас потрібно розуміти, що Польща має дуже сильний голос у Брюсселі. Як і Литва та Латвія, вона безпосередньо зацікавлена в тому, що відбувається в Білорусі, оскільки є сусідньою державою.

Головне питання зараз — яким буде формат цього діалогу. Чи це буде лише пряме спілкування з Мінськом для вирішення окремих проблемних ситуацій? Чи можливий більш комплексний підхід — своєрідна пакетна домовленість, у межах якої сторони погодяться одночасно працювати над кількома питаннями?

Водночас треба розуміти, що фактор війни суттєво обмежує можливості швидкого та масштабного прогресу. Війна продовжує впливати на всі рішення та визначати політичні настрої.

Лукашенко відкрито говорить, що є союзником Росії, але не є учасником війни. Однак навіть у такій позиції його можливості для переговорів залишаються обмеженими.

- Наскільки важливим є фактор Китаю для Білорусі? Чи його роль сьогодні недооцінена або, навпаки, перебільшена?

- Лукашенко дуже цінує відносини з Китаєм. Думаю, це пов’язано як з економічними, так і з геополітичними причинами. Китай фактично є одним із небагатьох чинників, який дозволяє Білорусі створювати певний баланс у відносинах із Росією. Лукашенко може демонструвати Москві: «Так, Росія є нашим головним партнером, але у нас є й інші важливі контакти».

До цього можна додати і відновлення діалогу зі Сполученими Штатами. Хоча ці відносини поки що обмежені, сам факт наявності переговорного каналу та певних результатів також є для Лукашенка важливим.

Що ж Китаю, то Білорусь десятиліттями інвестувала у ці відносини, і сьогодні отримує певні результати цієї політики. Показово, що після останнього візиту Лукашенка до Китаю однією з ключових заяв Пекіна стала підтримка суверенітету Білорусі.

Ми можемо лише припускати, про що саме говорили Лукашенко та Сі Цзіньпін. Але очевидно, що Китай також уважно стежить за ситуацією навколо війни Росії проти України. Пекін не зацікавлений у сценарії, за якого Білорусь буде ще глибше втягнута у військовий конфлікт.

Судячи з усього, Лукашенку вдалося донести свої аргументи, і Китай озвучив позиції, які для Мінська є важливими.

Тут цікаво подивитися і на зв’язок між Китаєм та Польщею. Минулого року, коли виникла серйозна ситуація навколо закриття кордону між Польщею та Білоруссю, Китай дуже швидко включився в переговорний процес. І йому вдалося сприяти певній деескалації. Це показовий випадок, оскільки Білорусь є важливим транспортним вузлом між Азією та Європою. Наземні маршрути через білоруську територію мають стратегічне значення для торгівлі між двома регіонами.

Звичайно, це не єдиний шлях, але його блокування створює серйозні проблеми не лише для Польщі чи окремих європейських країн, а й для Китаю.

Цей приклад показав, що Китай може мати важелі впливу у певних ситуаціях. Водночас я не думаю, що Пекін має такі самі можливості впливати на Україну.

Але важливо, що міжнародна спільнота, включно з Організацією Об’єднаних Націй, демонструє спільне розуміння: необхідно не допустити розширення географії війни, оскільки це матиме негативні наслідки для всіх.

- Польща веде дискусії щодо можливого розміщення американської ядерної зброї на своїй території. Як це може вплинути на європейську систему безпеки, враховуючи заяви про розміщення російської ядерної зброї в Білорусі? Чи може це стати предметом політичного торгу?

- Я б висловив сумнів, що на території Білорусі вже розміщена ядерна зброя. Там можуть перебувати засоби її доставки, відповідний персонал або інфраструктура, але підтверджень фактичного розміщення ядерних боєзарядів поки немає.

Залишається багато відкритих питань: хто здійснює контроль над цією зброєю, хто ухвалює рішення щодо її застосування.

Кілька років тому Лукашенко активно порушував цю тему і навіть наполягав на тому, що Білорусь має отримати право брати участь у прийнятті таких рішень. Але фактично розміщення ядерної зброї на території іншої держави створює серйозні питання з точки зору міжнародного права та режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Це великий виклик для глобальної системи ядерної безпеки. Сполучені Штати приділяють цьому питанню значну увагу, зокрема контролю за ядерними матеріалами та недопущенню їх поширення.

- Дякуємо за інтерв’ю!

Розмову вів Євгеній Білоножко, власний кореспондент ІА «Західний інформаційний фронт» у Польщі