Ракети над Києвом, дипломатичний тиск та вагання Європи. Коли агресія стає мирним планом

Уночі  проти 29 листопада російська армія знову завдала удару по Києву за допомогою безпілотників та ракет. Росія випустила по землі комбінацію з кількох сотень безпілотників та десятків ракет, в основному по енергетичній інфраструктурі та житлових районах.  Щонайменше троє людей загинули, майже тридцять отримали поранення, а понад 600 000 домогосподарств залишилися без електроенергії, з яких понад півмільйона – лише в Києві. Західна частина міста була практично відключена від електроенергії, що мало серйозні наслідки для водопостачання, опалення та дорожнього руху.

Цей напад не є винятком, а кульмінацією того, що відбувається з початку осені. Місія ООН з прав людини в Україні зазначає, що в жовтні та листопаді російські війська значно посилили атаки на енергетичну систему по всій країні, зі стабільно високою кількістю жертв серед цивільного населення. Експерти ООН відкрито попереджають, що напади на електростанції, лінії електропередач та розподільчі мережі безпосередньо перед зимою ризикують призвести до довгострокових перебоїв з опаленням, електроенергією та основними послугами для мільйонів людей.

Водночас, на початку листопада, російські удари залишили без електроенергії всю Донецьку область, а також десятки тисяч людей в інших частинах України.

25 листопада Міністерство енергетики оголосило, що лише цього дня понад 102 000 користувачів у п'яти областях залишилися без електроенергії через ракетні та безпілотні атаки, включаючи Київ, де було пошкоджено житлові та комерційні будівлі та щонайменше тринадцять об'єктів інфраструктури.

Картина дуже чітка. Росія веде зимову війну проти цивільної інфраструктури. Її мета — не перемістити лінію фронту, а зруйнувати повсякденне життя в Україні.

Коли вона влучає в підстанцію в столиці або теплостанцію в промисловому регіоні, ціллю є не «об'єкти», а люди, які живуть у цих містах. Кожна така атака впливає на лікарні, школи, водопостачання, громадський транспорт та роботу звичайних підприємств. Що ж тоді злочин, як не це?!

Поки це відбувається на політичному рівні розгортається паралельна сцена, яка ніби прийшла з іншої планети. Американські посередники, російські представники та деякі європейські співрозмовники тижнями працювали над текстом «мирного плану», який має стати основою для будь-яких переговорів щодо припинення війни. У публічне життя просочилася інформація про те, що початкова версія плану мала 28 пунктів і що вона значною мірою базувалася на документі, який раніше був підготовлений російською стороною та переданий команді Дональда Трампа.

Іншими словами, пропозиція щодо припинення війни починається з документа, написаного в Москві, а не з позиції країни, на яку було здійснено напад. За даними Reuters, кілька американських чиновників очікували, що Україна відхилить такий текст, оскільки він фактично вимагатиме від неї згоди на втрату частини своєї території та обмеження власних варіантів безпеки.

Лише після заперечень України та різкої реакції європейських союзників план було офіційно скорочено та «перероблено», але Росія публічно вимагає, щоб будь-яка нова версія залишалася в «дусі» угоди з Трампом, досягнутої на саміті на Алясці. Я б сказав, у дусі обіцянок, які Трамп дав тоді Путіну! Для України таке поєднання фактів є руйнівним, але не дивним. Поки ООН попереджає про збільшення кількості жертв серед цивільного населення та ризик того, що мільйони людей залишаться без опалення та електроенергії посеред зими, російський агресор отримує можливість зробити свій політичний текст хоча б частковою основою американського «мирного плану».

Виступ Трампа ще більше викриває все це. Він публічно заявляє, що угода «дуже близька» і що війна може швидко закінчитися, без жодного слова про одночасне продовження масованих атак на українські міста. Його мовою, проблема не в російських ракетах, а в українській наполегливості та опорі. Такий підхід відкриває простір для найнебезпечнішої ідеї – що війна по суті є наслідком «впертості» Києва, а не російської агресії.

Наразі Україна стикається з подвійним тиском. З одного боку, військовий тиск йде з повітря: десятки мирних жителів були вбиті та поранені у великих хвилях атак лише в листопаді, з неодноразовими ударами по енергетичних об'єктах та житлових будинках у Києві, Запоріжжі, Донецькій області та інших регіонах. З іншого боку, політичний тиск йде через пропозиції в стилі так званого «реалістичного компромісу», які все частіше лунають у деяких європейських столицях та від оточення Трампа. Суть цього тиску проста: Україну просять визнати, що вона не поверне всю свою територію, змириться з постійною російською присутністю в частині своєї країни, скоротить свою армію та обмежить свою майбутню політику безпеки, особливо коли йдеться про членство в НАТО. Натомість вона отримає порожню обіцянку припинити напади та певні економічні пакети для реконструкції. Це представлено як «розумну угоду».

Але немає нічого розумного в тому, що жертва злочину погоджується на тривалі наслідки цього злочину. Немає жодного раціонального аргументу, який би міг пояснити, чому Україна мала б підписати документ, що винагороджує агресора та запроваджує нове правило: країна, яка є достатньо жорстокою, отримує визнання за свої завоювання. Такий прецедент зруйнував би те небагато, що залишилося від міжнародного порядку.

Європа сьогодні перебуває в незавидному становищі. З одного боку, Європейський Союз працює над механізмами використання заморожених російських коштів для фінансування оборони та бюджету України, включаючи пропозицію щодо пакету в 140 мільярдів євро, який буде повернуто лише після того, як Росія виплатить воєнні збитки. Водночас у Євросоюзі існує серйозний опір навіть такому кроку, не кажучи вже про більш жорстку позицію щодо Москви.

З іншого боку, європейські уряди були здивовані, дізнавшись, що частина американського мирного плану насправді базується на російському документі. Багато лідерів ЄС розуміють, що прийняття такого плану означатиме довгострокову поразку не лише для України, а й для європейської безпеки. Але водночас існує страх ескалації, страх конфлікту з Росією та страх внутрішньополітичних наслідків тривалої війни. Але саме цього хоче Росія. Вона хоче бачити страх в очах європейців!

Цей розрив – між розумінням небезпек і небажанням проводити чіткі червоні лінії – є ключовою проблемою в сучасній Європі. Бо в Києві немає дилеми: мир не може бути угодою, за якою агресор залишає собі плоди своєї агресії, а жертва стає винуватцем. У Києві дуже чітко виражена інша річ: війна закінчується не в день підписання будь-якого паперу, а в день, коли Росія усвідомлює, що сила не окупиться.

Для українського суспільства нинішня ситуація не має жодного «нейтрального» виміру. Люди, які живуть у містах, що постраждали від безпілотників та ракет, не обговорюють формулювання пунктів у 28-пунктовому чи 19-пунктовому плані. Вони знають: якщо вони погодяться втратити територію зараз і обмежити майбутню оборону, наступна війна настане швидше і буде гіршою. Якщо погодитися на документ, написаний у Москві, на російські умови, Росії більше не доведеться воювати. Їй буде достатньо погрожувати – і вона отримає те, що хоче. Ось чому важливо називати речі, не перекручуючи їх. Так званий «мирний план» Трампа – це не пропозиція Україні, а політична вимога припинити війну, щоб агресор отримав те, чого він не зміг виграти погрозою застосувати атомну зброю та масового вбивствами мирних жителів. Те саме стосується європейських ідей про «припинення війни», які не починаються з базового принципу – що Україна має право на повну територіальну цілісність і право обирати власні механізми безпеки. Все, що не враховує цього, – це не мир, а відкладена криза.

Оскільки ООН, гуманітарні організації та українська влада попереджають, що атаки на енергетичну систему можуть залишити мільйони людей без базових умов життя протягом зими, кожен, хто серйозно ставиться до миру, повинен спочатку відповісти на просте запитання: чи готові вони сказати, що Росія повинна відступити та заплатити ціну за те, що вона зробила? Якщо ця відповідь відсутня, то це не питання мирної політики, а спроба зняти проблему з розгляду за рахунок іншої країни.

Україна не може дозволити собі розкіш вірити у швидкі варіанти закінчення війни. Для неї ця війна — не тема переговорів, а питання виживання. Саме тому вона відкидає плани, які вимагають від неї відмовитися від частини себе. Саме тому вона продовжує захищатися, навіть коли частина країни поза контролем. І через це вона має право просити чіткої, а не половинчастої підтримки від своїх союзників.

Росія сьогодні веде війну, яка має чітку мету: зламати волю українського народу, знищивши його основні умови для життя. Саме тому вона атакує електроенергію, воду, школи, лікарні та житлові будинки. Це війна проти народу, а не проти армії. І в цьому немає сумнівів — Москва хоче показати, що проста людина не має права на безпеку, на тепло чи на життя, яке не переривається сиренами. Що українці не мають права на існування. Європа може вдавати, що втомилася, але вона не може вдавати, що не розуміє, що тут вирішується. Якщо вона зараз поступиться, їй більше не буде чого захищати навіть у власних кордонах. Ось чому ця війна, по суті, проста: або переможе право народу на існування, або переможе право сили вирішувати, кому дозволено існувати.

Україна обрала свою сторону. Європа ще має час обрати свою. Але цей час спливає.

Орхан Драгаш, сербський аналітик, доктор наук

Фото - наслідки російських ударів по Києву/ДСНС