ЯЛТА 2.0. Троє за столом — Україна на столі?

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

Чи домовляться Трамп, Путін і Сі Цзіньпін про новий поділ світу? Чому Європі знову загрожує роль статиста, а Зеленський може опинитися перед найважчим вибором свого президентства.

Мир, який може виявитися страшнішим за війну

Історія має одну жорстоку особливість: вона не повторюється буквально, але надзвичайно любить повертати людство до тих самих моральних випробувань. У лютому 1945 року троє лідерів - Рузвельт, Черчилль і Сталін - зібралися в Ялті, щоб домовлятися про повоєнний світ. Вони говорили про мир, безпеку, демократію та майбутнє людства. Але за красивими дипломатичними формулами народжувався порядок, у якому долі багатьох європейських народів на десятиліття опинилися під владою чужих геополітичних рішень.

Польща, заради незалежності якої Велика Британія вступила у Другу світову війну, зрештою опинилася у радянській сфері впливу. Східна Європа отримала не свободу, а нову форму залежності. Минуло понад вісімдесят років.

І сьогодні над світом знову нависає запитання: чи не готуються три великі держави вирішувати долю інших народів без їхньої згоди? Цього разу потенційними учасниками нового великого торгу можуть стати Дональд Трамп, Володимир Путін і Сі Цзіньпін.

І цього разу на кону - Україна.Країна, яка понад чотири роки повномасштабної війни платить кров'ю за право залишатися незалежною. Країна, чиї міста руйнують російські ракети, чиїх дітей викрадає держава-агресор, чиї військові щодня доводять, що міжнародне право - це не лише папір із підписами.

Але найстрашніше питання полягає навіть не в тому, що хоче Ліліпутін. Його цілі давно зрозумілі. Набагато небезпечніше інше: що станеться, якщо корумпований росією президент Сполучених Штатів вирішить, що домовленість із Кремлем важливіша за справедливість для України? І чи знайдеться в такому разі місце за столом для Європи - континенту, безпеку якого намагаються перекроїти?

Жовтень 2026-го. Дипломатія під гуркіт ракет

Останні події демонструють, наскільки суперечливим став американський підхід до припинення російсько-української війни.20 жовтня в Осло відбулися переговори Володимира Зеленського зі спеціальним представником президента США Стівом Віткоффом за участю європейських партнерів і представників НАТО. Обговорювали гарантії безпеки України, повоєнне відновлення та ширшу систему європейської безпеки.Наступного дня Віткофф уже зустрічався з Путіним у Санкт-Петербурзі.

За повідомленням Reuters та Associated Press від 21 жовтня, Кремль погодився в принципі відновити тристоронні переговори України, США та Росії після 10 листопада. Серед можливих майданчиків називають Абу-Дабі. Проте жодного прориву щодо територій, припинення вогню чи дієвих гарантій безпеки наразі немає. Отже, дипломатичний процес оживає. Але чи наближає він мир?

Поки американські дипломати говорять про компроміси, російські війська продовжують удари по цивільних цілях в найбільших українських містах. Поки Вашингтон закликає Київ до поступок, Москва не демонструє готовності відмовитися від своїх нереальних до виконання ключових вимог.

Більше того, останні рішення адміністрації Трампа щодо послаблення обмежень на російську нафтову торгівлю та домовленостей стосовно дизельного пального створюють небезпечне враження: економічні стимули Росія може отримувати ще до реальних кроків до миру. Зеленський сміливо та відкрито розкритикував ці рішення. Відносини між Києвом і Вашингтоном додатково ускладнили повідомлення про обмеження американської розвідувальної підтримки та супутникових можливостей, важливих для української оборони.

І тут виникає принципове запитання.Чому держава, яка здійснила агресію, має отримувати економічні преференції, тоді як держава-жертва мусить доводити своє право на оборону?

Миротворчість не може перетворюватися на систему винагород для того, хто довше й жорстокіше веде війну.Коли агресору пропонують прибутки, а жертві — територіальні поступки, це вже не схоже на неупереджене посередництво. Це небезпечно наближається до політики примусу слабшого, тому виникає логічне запитання, а чи потрібний нам такий посередник ?

Ялта 2.0: новий світовий порядок чи грандіозний геополітичний «базар» ?

19–20 жовтня міжнародні медіа повідомили про можливість тристоронньої зустрічі президентів США та Росії з лідером Китаю на полях саміту АТЕС у Шеньчжені 18–19 листопада. За даними Reuters, Трамп заявив про відкритість до переговорів насамперед щодо ядерних озброєнь, а також торгівлі. Путін, своєю чергою, за повідомленнями преси, зацікавлений у включенні до такого формату українського питання.

Небезпека полягає не лише в можливому підписанні таємної угоди.Справжній ризик - у самому принципі міжнародної політики, за якого великі держави починають вважати себе вправі визначати межі суверенітету інших.

Умовно уявімо три столи переговорів.

За першим сидить Трамп. Йому потрібні швидкий дипломатичний результат, стабільні енергетичні ринки, домовленості щодо ядерної зброї, вигідна торгівля з Китаєм і політичний успіх напередодні американських проміжних виборів.

За другим — Путін. Йому потрібні міжнародне визнання російських завоювань, послаблення санкцій, відновлення економічних відносин із Заходом та обмеження можливостей України самостійно визначати власне майбутнє.

За третім - Сі Цзіньпін. Китай прагне зберегти глобальний економічний вплив, стримувати американський тиск, не допустити стратегічної поразки Росії та водночас уникнути масштабного конфлікту із Заходом.

Ці інтереси різні. Подекуди вони прямо суперечать один одному.

Однак їх об'єднує спокуса великодержавної дипломатії: вирішувати глобальні проблеми без повноцінної участі держав, на які ці рішення найбільше впливають.Для Путіна така зустріч була б ще й величезною символічною перемогою.Після міжнародної ізоляції, санкцій і ордера Міжнародного кримінального суду на його арешт він міг би опинитися за одним столом із керівниками США та Китаю - не як очільник держави, що веде загарбницьку війну, а як один із трьох арбітрів світового порядку.

Це і є одна з головних пасток «Ялти 2.0».Не обов'язково ділити світ на карті олівцем, щоб фактично повернути міжнародну політику до системи сфер впливу.Достатньо визнати за сильними право вирішувати долю слабших.

А де Європа? Континент, який ризикує стати предметом переговорів, а не їхнім учасником

Європа сьогодні опинилася перед парадоксом. Вона фінансує український спротив, приймає мільйони українських біженців, забезпечує військову допомогу, запроваджує санкції проти Росії, готується до можливого розширення війни. Але найважливіші дипломатичні розмови дедалі частіше відбуваються між Вашингтоном і Москвою.

Чи не нагадує це історію, коли європейські держави платили за наслідки рішень, ухвалених без їхньої повноцінної участі? Втім, стверджувати, що Європу вже усунули від переговорів, було б неправильно.16 жовтня Європейська рада підтвердила підтримку територіальної цілісності України, необхідність реальних гарантій безпеки та принцип неприпустимості зміни кордонів силою. ЄС також заявив, що рішення стосовно його безпеки не можуть ухвалюватися без його участі. А 21 жовтня канцлер Німеччини Фрідріх Мерц наголосив, що капітуляція України означала б капітуляцію самої Європи.

Європейський Союз залишається економічним гігантом, який не завжди здатний діяти як єдиний геополітичний суб'єкт. Франція має власні амбіції, Німеччина - економічні обмеження, Польща та Балтійські держави - гостре усвідомлення російської загрози. Частина інших держав прагне насамперед якнайшвидшого припинення війни.

І тут постає фундаментальна проблема: Європа не може дозволити собі мир, за умовами якого Росія отримує право диктувати безпекову політику сусідів.Бо після України питання неминуче постане щодо Молдови, Балтії, Чорноморського регіону та всієї східної архітектури НАТО.

Не обов'язково у формі негайного вторгнення. Це можуть бути ультиматуми, гібридні операції, політичний шантаж, енергетичний тиск і вимоги щодо обмеження військової присутності союзників.

Польща пам'ятає Ялту. Чи пам'ятає її решта Європи?

Для Польщі можливість нової великодержавної домовленості має особливий історичний зміст.Поляки добре знають ціну домовленостей, коли майбутнє їхньої держави визначають без них.

Саме тому Варшава має бути одним із головних противників будь-якої угоди, яка закріплювала б за Росією право на власну сферу впливу в Центрально-Східній Європі.

Проте Польща також стоїть перед вибором.Чи зможе її політичний клас відокремити поточні суперечки з Україною - історичні, економічні, аграрні - від стратегічного питання існування незалежної української держави?Адже незалежна Україна — це не подарунок Польщі. Це один із ключових чинників її власної безпеки.Україна, яка здатна захищатися, стримує російську військову експансію далеко від польських кордонів.Україна, перетворена на залежну від Москви територію, створювала б для Польщі зовсім іншу стратегічну реальність.

І тут Варшаві варто пам'ятати: історія не пробачає державам, які підміняють довгострокову безпеку короткостроковими політичними образами.

Чи погодиться Україна на принизливий мир?

Найважливіше питання сьогодні - не те, чи підпише Трамп домовленість із Путіним.

Найважливіше -  чи погодяться українці жити за її умовами. Адже є принципова різниця між припиненням бойових дій та капітуляцією.Україна може погодитися на перемир'я, яке зупиняє загибель людей, але не визнає російської окупації.Україна може вести переговори щодо механізмів контролю лінії зіткнення.Україна може погоджувати складні тимчасові безпекові рішення.Але чи може українська держава юридично визнати, що її території належать Росії?

Конституція України містить принципові обмеження. Стаття 73 передбачає, що питання зміни території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Стаття 157 забороняє конституційні зміни, спрямовані на порушення територіальної цілісності, а також зміну Конституції під час воєнного чи надзвичайного стану. Це означає, що навіть президент, який має значну політичну підтримку, не може одноосібно розпорядитися українськими територіями.

Водночас не варто ототожнювати припинення вогню по фактичній лінії фронту з юридичною відмовою від окупованих територій. Це різні політичні та правові рішення.

І саме тут Зеленський опиняється перед історичною дилемою.З одного боку - втомлене війною суспільство, зруйновані міста, економічні втрати, сотні тисяч людських трагедій, родини, які роками чекають на повернення близьких.

З іншого - усвідомлення, що невигідний мир без гарантій може стати лише паузою перед наступним російським наступом.Зеленський сьогодні підтримує ідею припинення вогню та переговорів за участю України, США і Росії. Але він також наполягає на гарантіях безпеки й участі європейських партнерів.

Отже, головне питання не в тому, чи готовий Володимир Зеленський до компромісу. Головне - де проходить межа між компромісом заради порятунку держави та поступкою, яка поставить під сумнів саме її майбутнє, та зрештою, знецінить принесені жертви та болючі втрати всього українського народу .

П'ять  сценаріїв майбутнього: від справедливого миру до нової геополітичної катастрофи

Сценарій 1. Мир через силу та гарантії безпеки.

Україна погоджується на контрольоване припинення вогню без визнання анексій. Захід забезпечує довгострокову військову підтримку, протиповітряну оборону, механізми реагування на нову агресію та поступову інтеграцію України в європейські структури.

Це найсприятливіший із реалістичних компромісних сценаріїв. Його слабке місце — готовність США та Європи взяти на себе конкретні, а не декларативні зобов'язання.

Сценарій 2. Корейський варіант — заморожена війна.

Бойові дії припиняються по лінії зіткнення. Остаточний статус окупованих територій відкладається. Україна зберігає державність, армію та можливість європейської інтеграції.

Такий мир може тривати роками або десятиліттями. Його результат залежатиме від того, чи стане Україна настільки сильною, щоб Росія не наважилася атакувати повторно.

Сценарій 3. Нав'язаний мир — території в обмін на обіцянки.

Вашингтон посилює тиск на Київ. Україні пропонують юридично або політично закріпити територіальні втрати, обмежити військові можливості чи відмовитися від стратегічних союзів в обмін на припинення бойових дій. Це сценарій високої внутрішньої нестабільності. Навіть якщо документ буде підписаний, його суспільна легітимність залишатиметься під питанням, а відновлення військових дій дуже вірогідним.

Сценарій 4. Ялта 2.0 — домовленість великих держав.

США, Китай і Росія досягають ширших домовленостей щодо стратегічних озброєнь, торгівлі та сфер безпекового впливу. Українське питання стає частиною великого пакета.

Навіть без формального поділу світу така угода може послабити міжнародний принцип суверенної рівності держав. Але реалізація цього сценарію залежить і від Китаю, який не обов'язково зацікавлений у посиленні Росії чи руйнуванні європейських ринків.

Сценарій 5. Провал переговорів і новий етап війни

Росія не відмовляється від максималістських вимог. Україна відкидає ультиматуми. США скорочують підтримку або, навпаки, після провалу дипломатії посилюють тиск на Кремль.

Наслідки залежать від рішучості Європи, стану української економіки, оборонного виробництва та здатності Росії продовжувати війну на виснаження.

Жоден із цих сценаріїв не є неминучим.Але всі вони демонструють одне: результат визначатиметься не лише дипломатичними заявами, а й співвідношенням сил, стійкістю українського суспільства та реальними ресурсами союзників.

Зеленський перед історичним судом: миротворець чи президент, якому не пробачать миру?

Це, мабуть, найскладніше персональне питання всієї нинішньої дипломатичної драми.Володимир Зеленський увійшов в історію як президент, який залишився у столиці під час російського вторгнення і став символом українського опору. Але історія політичних лідерів жорстока.Вона не гарантує, що героїчні рішення минулого забезпечать підтримку майбутніх рішень.

Уявімо, що Зеленський повертається з міжнародних переговорів і повідомляє українцям: бойові дії припиняються, але Росія зберігає контроль над окупованими територіями, а гарантії безпеки залишаються невизначеними. Якою буде реакція суспільства?

Відповідь залежатиме від конкретних умов угоди. Не можна наперед стверджувати, що українці відкинуть будь-яке перемир'я. Прагнення миру може співіснувати з категоричним неприйняттям юридичної капітуляції. Проте політичні ризики для Зеленського будуть надзвичайно високими.

Перший ризик - втрата суспільної довіри. Якщо домовленість сприйматиметься як відмова від національних інтересів, президент може зіткнутися з різким падінням політичної підтримки.Особливо небезпечною стане ситуація, коли суспільство відчує, що ключові рішення ухвалювалися непрозоро, без належної парламентської участі та публічного пояснення.Тоді дискусія про мир може перерости в кризу довіри до державних інституцій.

Другий ризик - конфлікт із ветеранами та військовими. Мільйони українців безпосередньо або через свої родини пов'язані з фронтом. Для них питання територій, гарантій безпеки, повернення полонених і відповідальності Росії має не абстрактний, а особистий зміст. Якщо влада не зможе переконливо пояснити, чому конкретна угода захищає Україну, можливі масштабні мирні протести, гострі політичні конфлікти та розкол у суспільній дискусії.

Але важливо не приписувати військовим і ветеранам єдиної політичної позиції: серед них, як і в суспільстві загалом, можуть бути різні погляди на допустимі умови припинення війни.

Третій ризик - дострокова політична криза. Після припинення воєнного стану та відновлення можливості проведення виборів питання політичної відповідальності президента неминуче постане особливо гостро.Зеленський може втратити шанси на переобрання або сам відмовитися від подальшої участі у президентських виборах.

Однак суспільне невдоволення саме по собі не означає автоматичного припинення його повноважень. Конституційні процедури мають залишатися визначальними навіть у найглибшій кризі.

Четвертий ризик - особиста історична відповідальність. Це питання не лише політичного майбутнього Зеленського.Йдеться про те, з яким визначенням він залишиться в українській історії.Президент, який врятував державу, зупинивши війну?Президент, який був змушений погодитися на болісний, але тимчасовий компроміс?

Чи президент, за якого Росія отримала дипломатичним шляхом те, чого не змогла повністю здобути на полі бою?Відповідь дадуть не Трамп, не Путін і навіть не найближчі соратники Зеленського.

Її дадуть українці — і подальші події.Найбільшою політичною помилкою Зеленського було б повірити, що міжнародне схвалення мирної угоди автоматично означатиме її схвалення українським суспільством.

Чи може Трамп пожертвувати Україною заради домовленості з Путіним? У політиці Дональда Трампа дедалі виразніше проявляється транзакційний підхід до міжнародних відносин.Питання союзництва, безпеки та міжнародних зобов'язань він часто розглядає крізь призму конкретної особистої вигоди, швидкого результату та особистої дипломатичної ефективності.

Це не обов'язково означає свідоме прагнення знищити українську незалежність.Але така модель створює серйозний ризик: інтереси невеликої порівняно зі США держави можуть опинитися другорядними щодо домовленостей із великими геополітичними конкурентами.

Для Трампа завершення війни може стати гучним політичним досягненням.Для Путіна мирна угода може означати міжнародне закріплення результатів агресії.А для України невдала домовленість може означати втрату можливості захистити власне майбутнє.

Саме в цій різниці й полягає трагедія можливого дипломатичного компромісу.Трамп може розглядати мир як результат переговорів.Путін — як продовження війни іншими засобами.Україна ж повинна розглядати мир як систему умов, що унеможливить наступну агресію.Це три різні уявлення про одну й ту саму подію.

Водночас американська політика не обмежується Білим домом. Конгрес, військові інституції, союзницькі зобов'язання та внутрішня політична конкуренція можуть стримувати найрадикальніші дипломатичні рішення адміністрації.Тому говорити, що США вже остаточно відмовилися від України, було б передчасно.

Китай: головний переможець? 

У можливій «Ялті 2.0» саме Китай може виявитися найбільш прагматичним учасником.Сі Цзіньпін не має потреби відкрито підтримувати всі російські вимоги.Пекіну достатньо, щоб Москва залишалася залежним від нього стратегічним партнером, а Сполучені Штати були змушені рахуватися з китайськими інтересами. Для Китаю війна в Україні одночасно створює можливості та загрози.

Вона відволікає американські ресурси, поглиблює залежність Росії від китайської економіки й демонструє вразливість західної системи безпеки.Але затяжна війна також шкодить глобальній торгівлі, створює ризики економічної нестабільності та загострює відносини Китаю з Європою.

Тому Пекін може підтримати переговорний процес, якщо отримає від нього стратегічні переваги. Найнебезпечнішим для України був би сценарій, за якого великі держави почнуть неформально обмінювати поступки в різних регіонах.

Наприклад, Росія вимагатиме врахування своїх інтересів в Україні, Китай — послаблення американського тиску в Індо-Тихоокеанському регіоні, а США — вигідних економічних та безпекових домовленостей.Це лише гіпотетична модель, а не встановлений зміст переговорів.Однак сам принцип подібного торгу означав би небезпечне повернення до міжнародних відносин XIX століття, коли долі малих держав ставали предметом домовленостей імперій.

І тут важливо розуміти: Китай зовсім не зобов'язаний погоджуватися на таку модель. Для Пекіна принцип територіальної цілісності держав також має стратегічне значення, хоча китайська політика застосовує його вибірково.

Яким повинен бути український мир?

Потрібний нам мир визначається тим, чи здатна буде Україна  після його укладення захистити себе від нового нападу. Нам  потрібен не красивий документ для міжнародної пресконференції, а реальна система безпеки.

Така система повинна включати п'ять принципових елементів:

1. Жодного юридичного визнання російської анексії. Тимчасова окупація не повинна перетворюватися на міжнародно визнаний кордон.

2. Сильні Збройні сили України. Мирна угода не може передбачати такого роззброєння, яке зробить Україну беззахисною перед новою агресією.

3. Конкретні міжнародні гарантії. Не декларації на кшталт Будапештського меморандуму, а визначені механізми військової, розвідувальної, економічної та санкційної реакції на порушення миру.

4. Притягнення  до відповідальності Росії. Повернення полонених і депортованих дітей, механізми компенсацій, документування воєнних злочинів та збереження можливості притягнення винних до відповідальності.

5. Повноцінна участь України та Європи у переговорному процесі . Жодна домовленість щодо української державності або європейської безпеки не може бути легітимною без тих, кого вона безпосередньо стосується. Без цих умов навіть формально підписаний мир ризикує стати лише перемир'ям між двома війнами.

Чи стане 2026 рік роком нового Мюнхена?

Є ще одна історична аналогія, яку сьогодні варто згадати.1938 рік. Мюнхен.

Велика Британія та Франція погоджуються на передачу Судетської області нацистській Німеччині. Чехословаччина фактично позбавлена можливості визначати власну долю.Тодішні європейські лідери сподівалися, що територіальна поступка агресору врятує мир.Чуда не сталося… Історія показала, наскільки трагічною була ця ілюзія.

Звичайно, Україна 2026 року — не Чехословаччина 1938-го, а сучасна система міжнародних відносин суттєво відрізняється від довоєнної Європи. Проте фундаментальна дилема залишається подібною.

Три крісла і четверта тінь

Можливо, вже незабаром світ побачить історичну фотографію. Трамп. Путін. Сі Цзіньпін.

Троє лідерів усміхатимуться перед камерами, тиснутимуть руки, говоритимуть про мир, стабільність і нову архітектуру глобальної безпеки.Біржі реагуватимуть на дипломатичні сигнали. Політичні оглядачі шукатимуть переможців і переможених. Світові медіа оголошуватимуть початок нової епохи. Але на цій фотографії може не виявитися четвертого учасника, який незримо присутній-України.

І після всіх дипломатичних зустрічей, політичних декларацій і міжнародних компромісів залишається одна проста істина: «Мир, який не гарантує свободи, може виявитися лише красиво оформленою поразкою…».

Але й війна не повинна ставати самоціллю. Її завершення — необхідне. Питання лише в тому, чи стане це завершенням російської агресії, чи початком підготовки до наступної.

І якщо світові лідери справді хочуть увійти в історію як миротворці, їм доведеться засвоїти урок, який Європа вже надто дорого оплатила у XX столітті: «Не можна будувати тривалий мир, віддаючи агресору право вирішувати долю його жертви».