Особливості української авдиторії

У мене іноді враження, що нас легко розірвати в ганчірку від будь-якої інформаційної бздури, брехні або ж неприємної правди.

На щастя, найчастіше, ми потім збираємось з ганчірки в цілком собі міцних людей, але все ж цей процес міг би бути менш болючим і ми могли б дорогою не вгроблювати свої нерви вкрай.

Але. Наш життєвий шлях як аудиторії не є аж таким легким. Особливо української аудиторії.

Подивимось, які елементи інформаційної травматизації у нас є. Пишу схематично, бо не хочу перетворювати це на звіт якийсь.

Перше і головне – ми (українська аудиторія) живемо в умовах, коли реальність війни змішується з її відображенням в медіа. Тобто, ти кожної миті можеш побачити некролог чи фото загиблої знайомої людини в медіа. Ти увесь час в медіа можеш почути історію, наприклад, про окупацію, схожу до твоєї. Це не додає стабільності стану і сприйняття.

Окрім того:

1. Залякування окремо утвердилось як спосіб і жанр комунікації. 

Сам зміст інформації може бути джерелом обґрунтованого страху (наприклад, повідомлення про загрозу балістики), але на тлі РЕАЛЬНИХ повідомлень існує окремий жанр залякування як свідома цілеспрямована експлуатація емоції страху.

Бо «Фабрикою новин» або «Сейчас» щось добре не назвуть, правда ж? Йдеться не просто про клікбейт.

Страх паралізує і деморалізує аудиторію. І, до речі, це є однією з цілей російських ІПСО. Бо так, як на полі бою це знижує боєздатність, так і перед монітором це знижує наш опір. Саме тому клікбейт – це анітрохи не весело.

2. Відверта брехня, яка підриває твої уявлення про дійсність. 

У нас як у суспільства – тривалий досвід дуже брудних електоральних кампаній плюс тлом роками працює системна російська дезінформація. 

Це токсин, який роз'їдає соціальну тканину, це поглиблює недовіру до інститутів, до експертизи, до інституціалізованих ЗМІ. Це руйнує уявлення про правду і те, що правда можлива, що ти можеш це довести і що є місце чи місця, де не приймають брехню і наклепи.

За даними Internews Network, торік довіра громадян України до медіа знизилась суттєво – їм довіряють до 50% громадян. Втім, довіра до новин Суспільного тримається на рівні 84%, і цей острівець здорового глузду в головах аудиторії мене якраз радує.

3. Подвійні стандарти, постійний «театр абсурду».

Це коли ти живеш в середовищі, де всі все розуміють, але роблять вигляд, що ні. Наприклад, права людини декларуються з екрана, але ми знаємо, що на практиці їх не дотримуються. Або ми бачимо якісь затримання корупціонерів під телекамери, але суди потім не працюють.

Або ми знаємо, що росія не хоче миру, але хтось із американських чиновників чи й сам президент весь час хоче у неї про це ще раз спитати. І це формує в суспільстві особливо відчутну атмосферу несправедливості і нещирості.

4. Газлайтинг як тактика і стратегія офіційних комунікацій.

Прошу тут звернути увагу на те, що в першу чергу йдеться про офційні комунікації. Писала про це вже неодноразово, тому коротко: це не просто підриває нашу картину світу, це примушує нас сумніватися у власній психічній адекватності.

5. Поле постправди.

Усі перелічені елементи є частиною постправди, але не самі по собі.

Лі Макінтайр, викладач етики в Гарвардській вищій школі (як вона там зараз, до речі, її ще не закрили?), у книжці, яка так і називається «Постправда», визначає постправду як обставини, за яких об’єктивні факти впливають на формування громадської думки меншою мірою, ніж емоції або особисті переконання. 

Тут наведу доречну і величну цитату: «Не вірте лайну, яке ви бачите від цих людей, фальшивим новинам. Те, що ви бачите і читаєте, - це не те, що відбувається» (Дональд Трамп).

Тобто, постправда - це фактично світогляд. І якщо твій рівень соціального цинізму не дуже високий, тобі він огидний і дискомфортний. По собі знаю.

6. «Туман війни» (науковою мовою - децепція, введення супротивника в оману, приховуючи реальність або замінюючи одну подію іншою).

Дууууже важливий чинник у наших умовах – коли справді є брак інформації через обмеження, самообмежнння, її недоступність, відсутність, свідоме дезінформування з метою дезорієнтувати противника. 

І також – коли бракує знань чи неможливо адекватно інформацію проаналізувати. Оце от останнє – брак знань або неможливість адекватно проаналізувати – я взагалі-то вважаю дуже важливим моментом. Не кожна методогія, прийнятна в мирних умовах, накладається на події під час війни.

Через це ланцюжок обмеженої інформації підтримує та відтворює себе сам: ми обговорюємо те, що хтось сказав/написав, а не реальні факти і контексти. Власне, «туман війни» в українському суспільстві може бути додатковим чинником інформаційного стресу, бо ми дуже не любимо невизначеність, для нас це сприймається як небезпека – така особливість нашої національної культури. (Більше про це пише і розповідає Maryna Starodubska).

7. Окремим пунктом винесу відчуття несправедливості.

Це загальний стан українського суспільства зараз, тому на будь-що в інформаційному полі, що тригерить це почуття, така гостра реакція. Безкарність агресора, невизнання наших жертв і нашої жертви як суспільства і як держави, неспівчуття до наших загиблих, неповага до нашої пам’яті – це все дуже гостро, дуже емоційно сприймається.

Окрім того, ми справді зазнаємо геноцидальної війни, це не уявна травматизація, і це ще більше підвищує градус.

8. Постколоніальна травма.

Варто про це сказати, навіть якщо постколоніальні студії – не ваш метод, і ви не погоджуєтесь з тим, що все треба пропускати саме через цю лінзу. 

Взагалі, дуже раджу почитати книжку Tamara Hundorova «Транзитна культура і постколоніальна травма», бо це якраз дає розуміння, як історичні (уявні і хронічні) травми поновлюються як реальні у війні.

Цей список чинників, певне, не вичерпаний. Але ваша увага вичерпна. Тому, як бачимо, проста відповідь – «то природа людська у нас така» ускладнюється історичною, культурною, соціальною специфікою. Це важливо розуміти не лише тим, хто працює з аудиторіями. Це важливо знати аудиторії самій про себе.

Середовище формує нас, але не визначає. Я все ж впевнена, що те, наскільки ми здатні чинити опір навіть своїй природі, є важливою ознакою нашої моральної та інтелектуальної стійкості. 

Тетяна Трощинська, журналістка і медіаменеджерка, сторінка у FB